Федік Каріна, 10 клас, Пришибський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Татьянко Ольга Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Прохолодний жовтневий ранок війнув мені в обличчя краплинками дощу. Свіже повітря додало мені бадьорості, оптимізму, адже зовсім скоро засвітить сонце ПЕРЕМОГИ над Україною. Ще більше й більше переконуюсь у тому, що в кайданах ми жити не зможемо, бо народ наш — непереможний. Кожному українцю хочеться жити, дихати на повні груди, мріяти, будувати плани на майбутнє, долати перешкоди.

Ми, УКРАЇНЦІ, СИЛЬНИЙ НАРОД, який пережив і навалу монголів, і татар, польської шляхти, і французів, і більшовицької напасті, і нацистської Німеччини.

Так, зумів подолати ворогів, які зазіхали на наші сокровенні землі. Моя рідна Харківщина! Скільки випробувань випало на твою долю?! Ти завжди була місцем, де перепліталися культура, історія та енергія життя. Проте з початком війни 24 лютого 2022 року все змінилося. А люди особливо.

За 1000 днів я стала свідком величезних іспитів, які пережили ми всі. Перші дні війни принесли відчуття страху та невизначеності. Бомби, що падали на Балаклію та на моє рідне село Пришиб, постійні повітряні тривоги стали частиною мого життя.

Я пам'ятаю, як важко було зрозуміти, що відбувається, і як діяти далі.

Усе знайоме раптом стало загрозливим та небезпечним. Постійні обстріли, магазини не працювали, продукти скінчилися.

Дякуючи волонтерам, які ризикували своїм життям і доставляли нам хліб, якось можна було прожити.

Я була з мамою. Ми підтримували одна одну.

Було страшно і холодно. Часто не хватало їжі і питної води та і світло теж було розкішшю.

Наше село перебувало без світла шість довгих місяців. Після таких випробувань і постійної небезпеки, мама прийняла рішення виїхати в безпечне місце. Ми обрали селище Слобожанське.

Після переїзду мама вирішує допомагати нашим військовим та в'яже шкарпетки. Я їй допомагала розпускати старі в'язані светри. А ще ми виготовляли окопні свічки.

Моя мама дуже смачно готує, а особливо печиво, кекси, різні солодощі та пиріжки. Тому ми вирішили безкоштовно готувати смаколики для нащих захисників.

Мама цим займається вже більше року, це мене дуже надихає, я багато в чому допомагаю та сама вчуся готувати. Так своїми діями ми наближаємо перемогу.

Без сумніву, війна принесла не лише страх, а й численні втрати. Багато знайомих і близьких стали жертвами агресії. Ці втрати залишили глибокий слід і в моєму серці. Я зрозуміла, наскільки важливо цінувати кожну мить, кожну зустріч.

8 вересня 2022 року Балаклію звільнили від окупації і ми повернулися у рідне село. Тут стало безпечніше, ніж було раніше.

Мої односельці неймовірні. Вони показали, що незважаючи на умови, що склалися, ми можемо зберегти гідність.

Я бачила, як звичайні люди стають героями, рятують один одного, дають надію та підтримують.

Це допомогло мені зрозуміти, що справжня сила в єдності та взаємопідтримці.

За ці 1000 днів я зрозуміла, що важливо не здаватися. Ми зможемо відбудувати те, що було зруйновано, і повернутися до нормального життя. Але ми ніколи не забудемо і не пробачимо.

Я мрію пройтися відновленим Харковом, відвідати всі улюблені місця, почути сміх дітей навколо. Адже цього так не вистачає зараз. Незважаючи на всі труднощі, ми маємо боротися і перемогти ворога, щоб ніхто і ніколи більше не пережив того, що переживаємо ми зараз.

Ми, діти своєї землі, віримо в краще прийдешнє, сподіваємося на перемогу Добра і Світла над тією чорною силою, що так підступно вповзла в наш дім, зруйнувала наші мрії, затьмарила наші світлі спогади.

Ми з дитячою наївністю і безмежною вірою молимось за Неньку Україну, за тих людей-воїнів, волонтерів, лікарів і всіх, всіх, що боронить нас від зла, підступності, зради й болю. Боже, бережи Україну! Слава Україні! Слава Героям! Усе буде Україна!