Гевчук Поліна, 9-а клас, Кам'янець-Подільський ліцей №17

Вчитель, що надихнув на написання — Холявко Тетяна Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я можу назвати себе людиною, яка може відчувати неминучу біду. Це починається з випадкової думки, перетворюється на тривалі роздуми і закінчується хвилюванням про завтрашній день. Але те, що відбувалося зі мною тоді, у останній спокійний вечір, важко пояснити словами.

Після школи і додаткових занять я виконувала домашнє завдання, готувалася до контрольних робіт і думала про те, як круто було б завтра нічого не писати.

Раптом мене охопила тривога, яка довго не давала заснути. Тоді був перший тривожний дзвіночок, який відлунював по всьому тілу. Перед тим, як заснути, я чомусь прошепотіла:

— Боже, я не хочу, аби починалась війна, я не хочу помирати.

24.02.2022. Перший день. Четвер.

Я мала б прокинутися від будильника або від слів мами і просто жити свій день. Але все склалось так, як бути не мало.

Близько сьомої години я прокинулась, на жаль, від пронизливого до кісток звуку сирени, який спочатку здавався лише відлунням сну-жаху.

Я завзято намагалась заховатися під ковдрою, закрити вуха і нічого не чути, бо до останнього думала, що це страшний сон, і зараз все закінчиться. Я ще не розуміла, що мої хвилювання і передчуття напередодні виявляться реальністю, що я насправді не в нічному жахітті, а в сьогоденні.

Отямившись, я відчула страх, потім — холод. А тут ще й телевізор: «Повномасштабне вторгнення рф на територію України».

Вихор з думок і емоцій, які виникли одночасно, вщент зруйнували уявну дамбу в моїй голові, яка так сильно намагалася стримувати море сліз.

Зрозуміло, що в школу ніхто не пішов, всі освітні заклади перевели на дистанційне навчання, а пізніше оголосили про вимушені канікули.

Травень 2022 р.

Через потік інформації з різних мереж зʼявлявся ще більш нестерпний страх. Я намагалася чимось себе займати.

Щоб хоч якось відволіктися, стала більше читати, бо це заспокоювало і давало можливість зануритися в інший світ. Світ, де немає війни.

Невдовзі ми звикли до частих і довгих тривог, тому походи до підвалу більше не здавалась чимось страшним, а стали просто буденністю.

Одного разу хтось з маленьких дітей взяв із собою до бомбосховища крейду і ми вирішили розмалювати стіни на згадку про те, що ми переживаємо, і з вірою в те, що скоро все минеться.

24.08.2022 р. День Незалежності України.

Я ввімкнула телевізор з острахом. Що на нас чекає цього разу? На що здатні агресори?

Тому обертів набирали різні теми: «Ворог обстрілює міста», «Є влучання в цивільні обʼєкти».

Страшні картинки, багато поранених, гул техніки, безліч постів і звернень у соціальних мережах. Час наче зупинився.

10.10.2022

«З бомбезним ранком, українці», — фраза, з якої почався ранок того дня. Фраза, яка, як на мене, свідчить про незламність українського народу, про те, що, навіть знаходячись у небезпеці, ми здатні жартувати.

10 жовтня — день, який змусив повернутися у минуле.

Зникло світло та інтернет, звʼязку також не було.

Близькі не могли звʼязатися один з одним. Вакуум. Пізніше стало відомо про те, що ворог зруйнував не одну електростанцію, через що почалися перебої з опаленням, а згодом воно зовсім зникло.

Холоди підступали все ближче, опалення так і не вмикали, у квартирі вже 14 градусів. Ми нашаровували на себе одяг, так і спали, настягавши на себе усі ковдри. Грілися біля духової шафи.

Моментами я почувалась ефемерною істотою, яка вже давно не тут.

Це була невідомість, яка тоді стала для нас початком нового страшного життя.

Чи змирилися ми? Не знаю. Чи звикли? Можливо. Що далі? Надія. Надія і віра у світле майбутнє нашої держави, нашої нескореної України. Бо ми були, є і будемо вільними людьми.

Ми стали на 1000 днів ближче до перемоги.

1000 днів, але кожен — це боротьба за наступний.