Воронін Владислав, 9 клас, Сіверська філія І-ІІ ступенів комунального опорного закладу освіти «Сіверський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів» Сіверської міської ради Бахмутського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Жук Олена Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - жахіття, розруха, небезпека. Це почалось вранці…  Я прокинувся від звуків вибухів. Країна у вогні. Нерозуміння, страх. Ніхто не міг усього передбачити.

Уже на початку березня я з сестрою, тіткою та двоюрідними сестрою і братом виїжджаємо за кордон в Італію. Мама залишається вдома, бо на той час   працювала в міській раді.

Матуся не могла все кинути і поїхати з нами.

Треба допомогти громаді, вирішити важливі в такі важкі години питання. Вона працювала, знаючи, що ми там, десь далеко, але в безпеці.

Нам не хотілося їхати, але й залишатися було не можна. Удома ставало з кожним днем все небезпечніше.

Від’їзд із дому викликав у мене різні емоції. З одного боку, ми рятуємо свої життя, з іншого, з’являється питання: коли ми повернемося до України, до рідної хати, що нас чекає попереду? Сподівалися, що ми їдемо ненадовго.

За кордоном було нелегко. Не дивлячись на те, що нас прийняли там тепло, було безпечно, туга за мамою, за рідною домівкою, за друзями, за школою, сум через те, що відбувається в рідній країні, не радувало мене взагалі. Мої думки тільки про Україну, про дім, про матусю.

Через декілька місяців ми повернулися в Україну. У той навчальний рік моя сестра Софія закінчувала одинадцятий клас. Пам’ятаю, що саме двадцять третього лютого ще у нашому рідному місті Сіверську,  вона з мамою обирали модель сукні, яку   вдягне на випускний. Але судилося так, що свідоцтво про про повну середню освіту сестричка отримала не в рідній школі, не під час урочистого заходу, не в своїй омріяній сукні.

Живемо  ми з мамою і сестрою в Києві. Мама вже виїхала з нашого зруйнованого міста Сіверська.

Сестра вступила до університету ім. Т.Г. Шевченка «Інститут міжнародних відносин», а я продовжую навчатися дистанційно в рідній школі. Моя школа,  як і багато інших установ, закладів і будинків в моєму рідному місті зруйновані. Сьогодні я вже в дев’ятому класі.

Уже третій рік ми живемо не вдома. Ми, як і багато інших родин, винаймаємо житло. Якомога краще намагаємось обжити орендовану квартиру, налагодити побут. Але це не наш дім, не наші рідні стіни. Вони холодні, чужі.

Війна продовжується, гинуть наші захисники і захисниці, руйнуються наші міста і села. Тільки не руйнується наша воля до перемоги, віра в Збройні Сили України. Ворог зруйнував мої дитячи мрії, забрав у мене дитинство. Я подорослішав. І мрія в мене одна – щоб закінчилась війна, цей жах, цей біль. У майбутньому я стану будівельником, щоб відбудувати Україну, її міста і села, зруйновані будинки і школи. Україна заслуговує на своє майбутнє. Моя ненька відновиться, розквітне. Я буду сприяти її відновленню. Більше не лунатиме тривога.

Ми маємо право на мирне життя, ми маємо право спокійно спати вночі, ми маємо право чути шелест дощу за вікном, а не звуки війни. Ми хочемо пізнавати мир без ракет і вибухів.

Я повернусь додому, зайду в рідний будинок…