Токаренко Валентина, вчитель, Охтирська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2 Охтирської міської ради Сумської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Лютий 2022 – наче стрибок у часі, наче подорож у минуле, про яке так багато прочитано… Ворожі літаки низько над дахом моєї оселі, над самим подвір’ям. Сусід – долілиць під деревом: страх втискує в землю, людина шукає захисту в матінки-годувальниці, якою споконвік була земля для українця.

З кожним новим авіанальотом приходило дивне відчуття: навіть до цього можна звикнути. Через паркан до сусіда: «Миколо! А то наші, чи німці полетіли?» Такий гіркий гумор зрозумілий тільки тому поколінню, яке пам’ятає.

А я пам’ятаю дуже добре розповіді бабусі, пам’ятаю, що ніколи не бачила обох своїх дідусів, які не повернулися з Другої світової, пам’ятаю розповіді батьків про те, яким було повоєнне життя.

Отака собі подорож у минуле…

Я пам’ятаю, моя пам’ять ментальна, вона передалась мені від предків, від книг, яких, певно, не читали ті, хто в ХХІ столітті розв’язав війну, ті, кого в цивілізованому світі інакше, як дикунами, і не назвеш. Тож мій шлях на цій війні почався з усвідомлення того, в що не вірилося до останньої хвилини: війна можлива, і вона прийшла в мирне життя українців вже не тільки на сході держави.

На третій день зателефонували з проханням допомогти на сортувальному пункті. Не замислюючись, відгукнулася.

Йшла порожніми вулицями міста і думала, що війна – це не кінець життя, це – початок нового етапу, який осмислюєш і розпочинаєш саме в ім’я того, щоб життя продовжувалося. Горе згуртувало людей, і досить швидко місто, яке, здавалося, вимерло, завирувало: це були інші звуки, часом метушливі, часом тривожні, іноді вони завмирали.

Вдень жилося легше: турботи про буденне  рятували від відчаю. Вночі було важче: близькість кордону з ворогом та відповідно активні бойові дії поруч, що супроводжувалися вибухами, стріляниною, гуркотінням важкої військової техніки, позбавили сну на багато ночей.

На моєму шляху постала проблема вибору: евакуюватися чи залишитися. Сусіднє містечко в окупації, люди тікають від війни, рятуючи життя дітей. Телефонує подруга юності із Закарпаття, наполегливо запрошує до себе. Приймаю рішення, практично не замислюючись, – залишаюся. Мабуть, заговорило те, що називають корінням роду.

Чому маю залишати свою землю, землю своїх предків? І це не просто впертість – це усвідомлення того, що однак колись буду повертатися, комусь потрібно залишатися для того, щоб було куди повертатися іншим.

Мій шлях – це мій свідомий вибір, розуміння того, що треба і далі працювати. Тільки у нашій школі попри війну продовжили навчання більше чотирьохсот учнів. На кого полишити їх? Хто пояснить, що вчитися треба, бо війна скінчиться, а час не повернеш? Вболіваю за це покоління, не хочу, щоб воно стало «втраченим», не хочу, щоб у майбутньому сподівалося на статус «діти війни».

А ще крокую, схиливши голову, центральним місцевим цвинтарем. Мій шлях – це стежина, полита слізьми, моїми і сотень тих матерів, чиї сини спочили на новій, здається, нескінченній Алеї Слави.

І цей відрізок шляху теж слід пройти і не дати відчаю полонити душу. Посміхаються з фото відважні обличчя моїх учнів, чоловіки колег, сусіди, просто мешканці мого невеликого містечка, де знаєш багатьох… Невимовно боляче – дорога цією стежиною не ноги втомлює, а згорьовану душу.

А йти треба… І я йду.

Чимось не дуже вагомим здаються зусилля якось допомогти тим, хто на передовій. Але, як кажуть, чим можемо: маскувальні сітки, домашні смаколики, одяг, товари першої необхідності – дрібниці, аби хоч якось скрасити військовий побут та відчувати, що не стоїш осторонь загальнонаціональної біди.

У підсумку – немає нічого особливо показового у шляху пересічної немолодої вчительки, яка пам’ятає історію свого народу, якій, як і мільйонам співвітчизників, доводиться крокувати дорогами війни, несучи свій хрест на українську Голгофу.