Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Ірина Колле

«Це був звичайний зимовий вихідний вечір. Наше село накрило «Градами»

переглядів: 403

Колле Ірина, 17 років,

Бугаський ЗЗСО I – IIIст., с.Бугас

Єсе «Один день»

Сучасний світ усе більше занурюється в страшні події, які поступово змінюють тисячі, мільйони людських доль, а в деяких випадках навіть забираючи у населення найцінніший подарунок Бога – життя. Я ніколи навіть подумати не могла про те, що цей жах може торкнутися моєї країни, місцевості, домівки, а особливо моєї сім’ї. Це справді можна назвати одним із найстрашніших та найжахливіших моментів мого ще зовсім юного, але вже досить насиченого життя.

У моїй пам’яті назавжди залишився той страшний день, який кардинально змінив життя нашої родини. Події 31 січня 2015 року змусили нашу сім’ю прийняти нові виклики долі та подивитися на цей світ іншими очима, адже виявляється, що залишити будинок, рятуючись від жахіття ХХI століття, дуже легко. Головне знати, що твої найрідніші люди в безпеці.

Це був звичайний зимовий вихідний вечір, який наша родина вперше проводила разом після тижневого відрядження тата. Ми розмовляли, обговорювали різні теми та просто насолоджувались такою чудовою можливістю бути разом. Тієї хвилини нам навіть не могло спасти на думку, що через мить наше життя обернеться на сто вісімдесят градусів.

Приблизно о сімнадцятій годині наше село накрило «Градами». Я ніколи, напевно, не забуду тих жахливих вибухів, тих емоцій, які охопили мене в той найстрашніший момент мого життя, та гучне, сповнене жаху батькове: «На підлогу!»

Хвилини обстрілу для нашої родини здалися вічністю. Я навіть не можу пригадати деталі тих страшних хвилин, бо все це відбувалося ніби не з нами. Пам’ятаю лише, як через вибухову хвилю я не втримала рівновагу та опинилася на підлозі. Після того, як усе закінчилося, я ще довго не могла прийти до тями та зрозуміти усі наслідки трагедії.

Відразу після обстрілів батьки вирішили терміново покинути наше село та виїхати в безпечніше місце, щоби бути в безпеці в разі повторення цього жахливого обстрілу. Ми поїхали в місто Волноваху, яке знаходиться недалеко від нашого села.

Я, моя мама та молодша сестричка залишилися у Волновасі, а батько був вимушений повернутися додому. Щоб спробувати виправити наслідки обстрілу, треба було налагодити двері, які були виламані потужними хвилями вибухів, прибрати подвір’я, що було всипане частинками розірваних снарядів.

У цей час я з мамою та сестрою намагалися усвідомити те, що відбулося та налаштовувати себе на більш-менш позитивні думки, не думаючи про те, що чекатиме на нас далі.

У Волновасі ми провели приблизно два дні. За цей час обстріли було припинено. Але все одно батьки казали, що залишатися тут дуже небезпечно, тому через деякий час вони все ж таки ухвалили рішення – на невеликий проміжок часу змінити наше місце проживання.

Ми були вимушені поїхати звідси в першу чергу для того, аби налагодити свій моральний стан і просто забути про ці події, немов страшний сон.

Ми залишалися в іншому місці не дуже довго, адже майже одразу після нашого від’їзду була підписана Мінська тристороння угода, яка передбачала припинення воєнних дій або тимчасове перемир’я. Після нашого довгоочікуваного повернення додому ми намагалися жити, ніби не було обстрілів, ніби нами не було пережито той страх, який все одно жив у нашій пам’яті.

Ми продовжували насолоджуватися життям до тих пір, поки не почали помічати зміни у здоров’ї моєї молодшої сестрички Наталії. Після численних обстежень, хибних припущень та неправильних діагнозів лікарям вдалося виявити причину її поганого самопочуття. У моєї маленької сестрички, якій на той момент тільки виповнилося чотири роки, виявили цукровий діабет першого типу.

Ця новина розділила наше життя на дві частини. Саме у той момент ми зрозуміли: як раніше вже не буде. Ніхто не міг розібратися, чому хвороба спіткала її в такому маленькому віці. Лікарі пояснили нам, що захворювання є не тільки генетичним, бо на рівень цукру в крові впливають стресові ситуації.

У нашій пам’яті знов постав той страшний день. Так ми одразу знайшли відповіді на всі запитання. Моїй любій матусі та ще зовсім маленькій Наталці довелося навчитися жити по-новому. І ви знаєте, я мушу сказати, що це вийшло досить швидко. Пройшовши через величезну кількість випробувань, наша маленька Наталі стала з гордістю носити звання наймолодшого героя нашої родини!

З того моменту минуло шість років. Ми нарешті живемо в мирі й злагоді! Не чутно вибухів, не видно снарядів. Але наше життя… воно інше, особливе, адже тепер ми є підтримкою для нашого такого дорослого, але ще зовсім маленького героя.

Дивлячись на неї, на мить одразу згадуєш те жахливе 31 січня. Ту сімнадцяту годину, яка розмежувала наше життя на безтурботне «до» та відповідальне «після». А я тепер точно знаю, що найцінніший скарб для кожної людини – це родина. Адже лише разом, тримаючи одне одного за руку, можна подолати будь-які перешкоди.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Бугас 2014 2015 Текст Історії мирних діти переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення здоров'я сім'ї з двома і більше дітьми діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій