Олександр Ілліч з початком війни втратив постійну роботу та можливість заробити в Луганську. Сім'я не могла залишити паралізовану родичку без нагляду, тому залишилася разом із десятирічним сином на малій батьківщині. За цей час їм довелося неодноразово ховатися від обстрілів у підвалі. Єдина мрія чоловіка – дати сину гідне майбутнє.
Жили ми нормально. До Луганська могли їздити і там працювати, а зараз місто закрите, а роботи тут немає.
Ми жили під обстрілами і весь час у підвал ховалися. Виїхати звідси ми не могли, бо теща лежала паралізована. На щастя, все обійшлося, хоча одного разу снаряд упав за 50 метрів від нас. Нерви нам похитнули, здоров'я похитнули добре, тепер якщо щось і відразу серце вистрибує.
Я за себе ніколи не боявся, а ось за дитину переживав. Він ще маленький був, народився 2004 року. Його психіка постраждала, він тепер смикається весь. Мрію вивчити дитину, щоб у неї все було добре. А для себе вже нічого не бажаю.
