Скорич Софія, 9-а клас, ліцей імені Івана Богуна Ямпільскої міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Любов Миколаївна Панімасова

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 рік. Найстрашніший день у пам’яті кожного українця. Росія оголосила про початок війни проти України. Мирне життя України раптово закінчилось. Війна поділила життя українців на «до» та «після».

Ранок почався з телефонного дзвінка. Мені зателефонувала моя старша сестра та сказала : «Софія, війна, війна!». У цей момент я не усвідомлювала почуте, я не хотіла в це вірити, адже у 12 років таке сприйняти було важко. Ми з моєю мамою почали складати тривожні валізи і я подумала: «Невже все своє життя можна скласти в декілька чемоданів». У цей час усіх українців накрила паніка. Одні почали рухатись на захід до кордону, інші у віддалені міста до родичів та знайомих. 

У магазинах та біля банкоматів були десятиметрові черги.

Усі купували речі першої необідності та продукти, які довго не псуються.У перший тиждень ми жили у селі у маминої тітки. Спали в одязі, цілодобово читали новини та дивились карти військових дій, а також тривог. Приблизно за тиждень ми повернулись додому. Незважаючи на страх, люди почали згуртовуватись, допомагати війсковим, відкривати збори. Були створені спеціальні пункти для видачі гуманітарної допомоги, також люди надавали безкоштовне житло переселенцям. У такий скрутний час родина стає одним цілим, найважливішим, згуртовується вся нація.

Війна показала, що найдорожче – це рідні люди.

Одного вечора до нас прийшла мамина подруга, ми розмовляли про те, що в Україні залишатись небезпечно,тому ми вирішили поїхати з України до Польщі. Ми не хотіли покидати рідну домівку,але й залишатись було вкрай небезпечно, так як ми проживаємо на кордоні з Придністров`ям. За один день ми зібрали речі та придбали онлайн квитки. Попереду була довга дорога до кордону та невідомість. На шляху були блокпости, кілометрові затори на дорозі, що супроводжувались безкінечними тривогами. Доїхавши до кордону, ми побачили 3 черги, що складалась з атомобілів, пасажирських автобусів та пішоходів. Обабіч дороги стояли намети з волонтерами здебільшого з Польщі. Вони пропонували їжу та одяг. Мені було дуже страшно.

Я на все життя запам'ятаю момент, коли жінка з немовлям на руках пішки перетинала границю.

На кордоні ми простояли довгих 10 годин. Поселились у місті Кельце там нас зустріла подруга сестри. Всюди лунала польська мова, яку я спочатку зовсім не розуміла. Ми жили на окраєні міста. Мені подобалось там,але я дуже сумувала за Україною та подумки була дома.

Переглядала фото в галереї та думала « Як ми не цінували мирного життя».

Навчалась віддалено. Сумувала за школою,вчителями та однокласниками. Там я познайомилась з великою кількістю земляків, які переїхали до Польщі через війну. У кожного була своя історія. Багато з них тікали під обстрілами, вибухами і не знали чи їм вдасться вижити. За тиждень мама з сестрою знайшли роботу, дуже важко працювали. Їхній роботодавець надав нам безкоштовне житло у маленькому містечку Моравіце. Ми були змушені вчити мову, призвичаюватись до іншого способу життя та владнати всі справи з документами. Мені дуже там подобалось жити. Вулиці були засаджені квітами, деревами, старовинними будівлями, скверами та зонами відпочинку. Також недалеко від нашого дому було неймовірно красиве озеро з качками, а позаду ліс з будиночками та пляж. У вільний час ми проводили там разом час. Я майже кожен день спілкувалась зі своєю найкращою подругою, яка залишилась в Україні. Вона розповідала про життя в нашому рідному Ямполі.

Через місяць звільнили Ірпінь, Бучу та Гостомель. Від тих злочинів, що скоїли росіяни холола кров у венах. Замордовано тисячі невинних людей та дітей.

Боліла вся країна.

На новому місці у мене не було друзів, тож моя мама купила мені хом’ячка. Я його дуже полюбила та назвала його Яциком. Він був біленьким як сніг та мав червоні оченята. У вихідні дні ми ходили на прогулянки та проводили разом час. Я почала більше малювати. Малювання приносило справжнє задоволення, здавалось на аркуші паперу можна зобразити свій внутрішній світ. У будинку, в якому ми жили,я познайомилась з дівчинкою із Дніпра їх там дуже обстрілювали, тож вони вирішили переїхати за кордон. Ми з нею ходили на прогулянки грали в ігри дивились фільми, на жаль, ми перестали спілкуватись, тому що були змушені знову переїхати. Я з мамою переїхала жити у Вроцлава до маминого брата та його дружини. Ми винаймали разом із ними квартиру. Там я дуже сумувала і хотіла додому ще більше, але розуміла що там небезпечно. Згодом розпочались літні канікули там я ще не знайшла собі друзів. Я дивилась фільми,серіали, малювала. Я дуже чекала неділі, тому що у мами тоді був вихідний. Коли у мами були вихідні ми разом весело проводили час. Мама влаштувалась працювати у ресторан індійської кухні, де працювала зранку до ночі, тож переважно я була сама. Згодом завела нові знайомства. Я познайомилась з дівчинкою із Тернополя вона була на три роки старша від мене. Наші мами працювали разом, але я з нею не дуже часто спілкувалась, бо вона жила в іншому кінці міста. У цей час моя сестра проживала та працювала у місті Лодзь, їй там було фізично і морально дуже важко. Вона хотіла повернутись додому 14 липня,але в останній момент чомусь передумала, ніби щось передчувала та залишилась у Польщі. Зранку 14 липня о 10:45 Росія здійснила запуск 4 ракет в самісінький центр Вінниці. Унаслідок атаки загинуло 29 осіб з яких, з них троє дітей. Ще 154 людини одержали тілесні пошкодження різного ступеня тяжкості. 

Багато людей намагалися самотужки розібрати завали, щоб врятувати якомога більше людей.

Світ облетіло фото чотирирічної Лізи, яка загинула внаслідок вибуху. Її мама від шоку не відчувала болю, гукала про допомогу, а коли усвідомила, що сталося то закричала і їй не хотілось більше жити. Це був страшний моторошний ранок. Важко уявити, що пережили ті люди котрі у цей день втратили близьких, отримали важкі поранення. Це трагедія, жах, який ніколи не зітреш з пам’яті. Додому хотілося ще більше, бо тут все чуже. Думаю саме це підштовхнуло нас повернутися в Україну. Я була безмежно щаслива від усього, що було навколо : міста, дороги, мова, люди. Хоча війна не закінчилась, а на душі було легше від того, що ти вдома.

Я пішла до школи, зустріла вчителів, однокласників і була дуже рада всіх бачити.

Проте навчання було важким через постійні тривоги. Більше часу ми проводили в підвалі, а не за партою, спостерігаючи за картою тривог та рухом ракет.

Почались масовані обстріли всієї України. Росіяни хотіли знищити всю інфраструктуру. Бувало через обстріли не було світла та зв’язку більше доби. У цей час ми сиділи грали настільні або розмовляли при свічках в очікувані світла. Незважаючи на це люди продовжували навчатись, відбудовувати зруйновані будівлі, допомагати військовим, створювати благодійні концерти та ярмарки.

У школі ми всі також допомагали, збирати кошти на тепловізори та машини для військових.

Кожен з нас може внести свою частинку у відновлення країни.

Згадуючи сьогодні ці 1000 днів війни, я розумію, що цей шлях був не легким для кожного з нас. Війна загартувала нас, зробивши нас сильнішими та стійкішими. Ми навчилися знаходити радість у найтемніші часи та цінувати кожну мить. Попри всі труднощі наша віра в кінцеву перемогу не похитнулася. Ми знаємо, що разом ми зможемо подолати будь-які перешкоди. Разом до перемоги!

Слава нації — смерть ворогам!