Поберезська Вероніка, 11 клас, Харківський ліцей  №80

Вчитель, що надихнув на написання — Зальотова Зоя Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року почалося нове життя для кожного українця. Мене розбудила мама зранку і сказала: «Почалася війна». Я, чесно, не могла в це повірити. Як таке може відбуватися в  ХХІ столітті, коли, здається, що людство вже пройшло через страшні сторінки історії і винесло важливі уроки? Але це сталося, і найстрашніше — це стосувалося мене, моєї країни, мого міста, моїх близьких.

Того ранку ми швидко зібрали найнеобхідніші речі і вирушили до знайомих у Харківську область. Я брала мінімум, адже щиро вірила, що це ненадовго, і наступного тижня вже повернусь додому. Але цього не сталося. Харківська область була відносно спокійною, там де жила я, та все ж вибухи я чула регулярно. Кожен день приносив нові страхи й тривоги. 

Вночі ми спали одягнутими, готові будь-якої миті сховатися у підвал. Це стало нашою новою рутиною, але прийняти її було важко.

Через два місяці я з батьками поїхала за кордон, бо в тата закінчувались потрібні йому ліки. Там не було постійних вибухів. Але рана залишилася. Вона була і залишається всередині мене, боляче щоразу, коли чую про Україну в розмовах. Особливо важко, коли говорять про Харків — моє рідне місто. Ком у горлі стає непереборним, і слів не вистачає, щоб описати біль. Адже там залишилися мої рідні, мої друзі, яких я всіх дуже люблю.

Мої думки постійно в Україні, хоч би де я була фізично.

Війна змінила все: моє світосприйняття, мої мрії і надії на майбутнє. Вона відібрала частинку мене, і хоча час лікує рани, ця ще довго не загоїться. Мільйони українців, як і я, з болем згадують рідний дім, сподіваючись на мир і повернення до нормального життя. Але навіть після тисячі днів війни, віра в перемогу і світле майбутнє залишається міцною.