Журжа Єва, Одеський юридичний ліцей, 11 клас
Викладач, що надихнув на написання есе – Косарева Анастасія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Надзвичайно лячно, що у двадцять першому столітті ми спостерігаємо та стаємо учасниками такого страшного явища, як війна. Але це – реальність. Яким би не було це прикрим та сумним. 24.02.2022 року назавжди поділило життя громадян України на «до» та «після».

На момент початку повномасштабної війни, мені було 13 років.

Того дня ми з друзями повинні були піти на навчання. Але вибухи пролунали раніше. Як тільки в мене та моєї родини вщух шок від того, що відбувається з нашою Батьківщиною, ми вирішували, що робити далі. Оскільки тоді я зі своєю родиною жила біля військового обʼєкта, ми вирішили переїхати. Тому зараз ми живемо в Одесі, але в іншій квартирі. Крім цього, батьки тоді вирішили закупитися їжею на декілька місяців

вперед.

На навчання учні тоді не пішли (в тому числі й я). Уроки були онлайн, але вчителі нас заспокоювали, підбадьорювали, казали, що все буде добре. Тому це навіть були не уроки, а годинки підтримки. Від цього було дійсно легше.

Спочатку було незвично та лячно. Іноді здавалось, що світ божеволіє. Під час кожного лунання тривоги ми з сімʼєю або друзями йшли до бомбосховища або у кімнату без вікон, дивились в офіційних джерелах інформацію, щодо того, що де летить. Зараз все сприймається трохи спокійніше, але все одно лячно та незвично. До такого не можна звикнути.

Півтора роки ми навчалися на онлайн-навчанні. Але в минулому році нам закінчили бомбосховище, і ми вийшли на очну форму навчання. Коли лунає тривога, ми, разом з вчителями, завжди спускаємося до нього.

Також, через війну збільшилась кількість внутрішньо переміщених осіб та осіб, які виїхали за кордон. Два моїх друга виїхали до Франції, а подруга — до Німеччини.

Але ми часто з ними спілкуємось, вони розповідають, наскільки хочуть повернутись додому, в Україну. Я за ними скучила. Сподіваюсь, що скоро вони зможуть повернутись. Але у цієї медалі є дві сторони. До нашого класу перейшла дівчина з іншого міста, вона дуже добра та спокійна. Незважаючи на те, що їй довелось покинути рідну домівку, вона розповідала, що, хоча хотіла би повернутись додому, не хвилини не жалкує, що приїхала саме в Одесу. Так у мене зʼявилась чудова подруга.

З самого початку війни у нашому ліцеї проводяться заходи з психологічної підтримки.

Ми розбирались, що робити в стресових ситуаціях, різні практики та методи, як підтримувати своє ментальне здоровʼя, що робити під час панічної атаки тощо. Також ми допомагаємо військовим, пораненим. Наприклад, 2–3 рази проводимо благодійний ярмарок. Це дуже цікаво. Мені подобається пекти смаколики. Це смачно та допомагає заспокоїтись.

Зараз я — учениця 11 класу. Я впевнена, що наша держава обовʼязково переможе. Настане мир та буде лунати радісний сміх людей, а не вибухи та тривоги.