Коли почалась війна, ми не знали що робити, були розгублені, в мене була паніка, що я не зможу захистити своїх дітей. Вони дуже були залякані вибухами. До 3 березня ми знаходилися в підвалі, а 4 березня я наважилася, та ми виїхали. Їхали в нікуди, без грошей. Був і страх, і розпач, боялись, чи може ми вже не повернемось ніколи додому. Їхали 3 доби, зупинялися на ніч в дитячому садочку, нас дуже гарно приймали, потім в Умані в школі, було дуже холодно і темно, світло неможна було вмикати, бо може прилітати ракети, спали в куртках і чоботях. Третя ніч була в інтернаті, потім приїхали до Івано-Франківська. Досі знаходимся тут. Я довго не могла усвідомити, що Росія на нас напала і вбиває людей, дітей, я і зараз іноді плачу. Буча, Ірпінь, Ізюм і інші міста, катування людей, катування військових, фашистське ставлення. І страх, а раптом нам не дадуть зброю і ми не переможемо, що тоді? Довго страх був присутнім, що я не можу захистити своїх доньок. І довго ми не могли звикнути, що у Франківську інше життя, люди ніколи не ховаються. З нестачею продуктів стикаюся постійно і по сьогоднішній день, тому що грошей не вистачає, я не можу забезпечити їм належного харчування, вони не їдять фруктів, м’яса, сиру і таке інше. Не вистачає одягу, я не можу купити взуття. Захворіла донька, потрапили до лікарні, медикаменти дуже дорогі, тож ліки купила, а в чомусь іншому відмовила дітям.