Через війну треба було покинути свої домівки, взяти все своє життя в маленьку сумочку і бігти рятувати дітей. З їжею та водою були проблеми, її ніде не було. Потім відправила до Німеччини двох доньок, вони були там самі без батьків, і це для них був шок, нервовий стрес, вони довго не могли зрозуміти, що відбувається. Я залишилась в Україні, тому що не могла покинути сина і чоловіка. Доньки довго без батьків не змогли і повернулися назад. Вони дуже щасливі, що поруч з батьками. Але вони дуже сумують за своєю бабусею, коли кожен рік їздили до неї в Мелітополь на літніх канікулах, щоб оздоровитись, а зараз, нажаль, не можуть поїхати. Найважче - це невідомість та біль за майбутнє.