Мені 44 роки. Мешкаю в Харкові, працюю юристом.

В перший день війни почався обстріл десь о пів на шосту ранку. Навпроти мого дому вибухнула бомба: вилетіли вікна, були пошкодження. Такий був перший ранок.

Були такі великі черги, що неможливо було сісти в потяг чи отримати гуманітарну допомогу. 

Мені допомогло, що в мене були кошти. Всю їжу я купляла самостійно.

Я виїхала, чоловік залишився. Потім я частково повернулася, і ми живемо на два різних міста.

Ми доїхали в Полтаву. Там залишилися ночувати в дитячому садочку. І благо, що нас там приютили з тваринами. А далі, коли самостійно шукали, то було важко знайти квартиру. Моєму собаці вже 12 років - старенький, ніхто не брав на квартиру з ним.

Звичайно, моя нервова система розхитана, але я не впадаю в паніку, навіть якщо є такі ситуації, які потребують негайного вирішення. То я швидко приймаю рішення.

Я думаю що війна закінчиться не скоро, бо ніхто не хоче поступатися. Збираюсь жити в Україні, і чим зможу, тим буду допомагати Україні.