Після двох тижнів, проведених у харківському підвалі, три сім’ї втислись в одну машину з мінімумом речей і домашніми тваринами й виїхали до Полтави 

Мені 39 років, моїй доньці – дванадцять. Ми з міста Харків. Вранці 24 лютого я була вдома. Ми живемо на Північній Салтівці, тому добре чули вибухи. Бо якраз тут все і почало відбуватися. Прокинулися. Почали збирати речі, бо зрозуміли, що щось недобре сталося. Потім зібралися і пішли до батьків. Спочатку ховалися в підвалі їхнього будинку. 

В перші дні, коли сиділи в підвалі, то їжу майже до нас не привозили, бо нас постійно бомбили. Були черги великі - не завжди діставалося. Потім почали пропадати вода, світло. Тому ми і вирішили поїхати. Шостого березня виїхали з міста - поїхали в Полтаву.

Нас було сім дорослих людей - важко було лізти в машину. Ще й речі трьох сімей, собака, кіт. Коли ми виїжджали, було сніжно. Бомбили в той день, було дуже страшно, машина на літній резині, але нам вдалося вибратися.

Шокувала сама війна і те, що довелося покидати домівку, все те, що ми любили, і їхати в невідомість.

До війни я працювала реалізатором - це пов’язано з ремонтами. А зараз мало хто робить ремонти, тому наразі з роботою погано зовсім.

Мабуть, скінчиться війна не скоро, але хочеться, щоб швидше. В майбутньому хочемо жити в Україні. Вірю, що наша країна постане з колін, відбудується, і все буде добре.