До війни жили нормально. Небагато, постійно чогось не вистачало, але під час війни ми дуже постраждали і стало значно важче. До нас прилетіла міна, уламками вибило всі вікна, у квартирі наробила багато лиха.
Нам із дітлахами довелося звідси виїхати. Я їздила туди-сюди. Донька більше року не приїжджала з онукою, а потім їй треба було виходити на роботу, і вона приїхала.
У чотирнадцятому році в сина тільки народилася донька. Їй було лише три тижні, і почалася війна. У нього двоє дітей, старшій тоді було вісім років.
Виїжджали звідси під шквалом вогню й думали, що не виїдемо. Ми самі сиділи в підвалах. Коли про це згадую, у мене піднімається тиск.
Допомоги не було жодної. У перші дні доводилося все робити самотужки. Ми забивали вікна дошками та клейонкою. На вулиці лютий, а в нас жодного цілого вікна не лишилося.
Зараз роботи немає, зі своєї пенсії нічого не можу зробити. Влітку нормально, а взимку дуже важко.
Найстрашнішим був момент, коли ми виїжджали звідси. Були такі сильні обстріли, що здавалося, що це кінець. Люди кидали сумки й бігли невідомо куди. На щастя, обійшлося. Ми тільки виїхали, як зателефонувала кума. Вона залишалася тут, я віддала ключі від квартири, щоб доглядала за нею. Вона сказала, що квартира повністю згоріла. Було влучання в газову трубу, і газ спалахнув.
У нас одна мрія – щоб діти й онуки жили в мирі, як живе вся країна. Хотілося б, щоб вони жили, як ми раніше.
