Поліна, 9 клас, Городня

Вчитель, що надихнув на написання — Людмила

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Моє ім’я Поліна, живу в мальовничому містечку на Чернігівщині, не далеко від кордону з країною агресором. І ось вже майже 1000 днів як триває війна, яка змінила життя кожного українця, моє життя…

Коли почалась війна я була звичайною шестикласницею, ходила до школи, на спортивні секції, життя здавалось було таке безтурботне. Я мріяла про майбутнє, куди піду навчатись після школи,але того страшного ранку, в свої тринадцять років, я розуміла, що життя вже не буде таке як раніше. В наше маленьке містечко день і ніч сунула ворожа військова техніка, ми опинились в окупації.

В людей почалася паніка, в магазинах закінчилися продукти, а так як з перших годин війни мости були пошкоджені, продукти та інші необхідні товари до нас доставити не могли. Були перебої зі світлом, зв’язком та Інтернетом.

Новини можна було почути лише по радіо. В нашому будинку газове опалення, але воно без світла не працювало, було дуже холодно, грілися газовою плитою. Йшли дні, здавалося ми втратили відчуття часу,всі дні були схожі, часом здавалось, що мене теж охоплювала паніка, страх, що далі, як?

Коли ми з мамою іноді виходили в місто за хлібом, бо сама вдома я боялась залишатись,стоячи годинами в довжелезних чергах на холоді, щоб взяти хоча б одну хлібину, я бачила окупантів зі зброєю.

Пізніше тато дістав трохи борошна та мама змогла пекти хліб вдома, мені тоді здавалось то був найсмачніший хліб в моєму житті. Так як ми живемо в будинку, маємо невеличкий огород та невеличке господарство, то яйця, овочі та різну консервацію мали в запасі. Тим що мали ділились із сусідами та знайомими, ми були дружні та злагоджені.

Так тривало майже два місяці,ночами не спали від гулу літаків, чули вибухи від яких здригалась земля, але настав день коли наші хоробрі ЗСУ звільнили наше містечко від окупантів. Здавалося б, що життя налагоджується. Пошкоджені дроти поладнали, з’явилося світло, вода,тепло,зв’язок, ми почали навчатись, хоча і дистанційно.

Проживши ці страшні дні в окупації, я почала більше цінувати тишу, близьких людей поряд, хліб, його незабутній аромат і можливість просто жити своїм життям без страху та відчуття безсилля.

Були дні коли здавалося, що нічого не можна змінити, але з часом я навчилася не падати духом, побачила наскільки люди можуть бути сильними та злагодженими, як всі вони разом допомагали один одному і це надало мені моральну підтримку. Навчання допомогло відволіктись від жахливих подій які продовжували відбуватись в моїй країні, я почала більше читати. Попри всі труднощі я вірю в мирне майбутнє. Моя мрія – повернутися до нормального життя, де будемо ходити до школи, зустрічатись з друзями та не боятися за своє життя і життя близьких. Я мрію, щоб наша країна була сильною та незламною. Я хочу внести свій внесок у наше майбутнє, бо наша місія відбудувати нашу Україну, зробити її ще більш квітучою ніж вона є.

Ці 1000 днів навчили мене цінувати кожен момент життя,бути сильною,незважаючи на труднощі які нас супроводжують кожного дня і на даний час, бо війна не закінчилась, вона є і залишила страшну рану в серці кожного з нас, бо ми житимемо, а невинні люди, наші захисники, які загинули захищаючи нашу свободу будуть янголами. Вірю, що мир скоро настане, і ми всі повернемось до нормального життя без війни. Без цієї жахливої війни…