Володимир Доброрєз, 10 клас

Камбурліївський ліцей Онуфріївської селишної ради Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Зубкова Наталія Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Володимир, мені 15 років, я з Лисичанська, але тепер  маю статус дитини ВПО. Мій шлях війни розпочався 24 лютого 2022 року.

Ніколи не забуду, як мене розбудила мама і повідомила, що почалась війна. Ми поїхали в центр міста, щоб закупити продуктів та ліків, оскільки розуміли, що магазини скоро не працюватимуть. Тоді я вперше почув звуки страшних гучних вибухів, що лунали зі сторони Сєвєродонецька. Казали, що це уразили аеропорт, а він  поруч із татковою роботою! Далі звуки вибухів лунали вже у нашому місті, на відстані кварталу від нас. Мама нервувала, телефонувала  татові, просила швидше іти з роботи. Купивши необхідні  речі, ми повернулись додому. Трохи заспокоїлись, бо тато нас вже чекав. Розповідав, що довго стояв у черзі біля банкомату.

Батьки ще не знали, що робити, але про всяк випадок зібрали документи та необхідні речі.

Тоді я не боявся війни, можливо тому, що був дитиною. А можливо, ще й тому, що  батько відволікав мене від жахливої дійсності. Ми жили біля красивої річки Сіверський Донець, тому він брав мене з собою на риболовлю. Виглядає, мабуть, дивно: тато ловить рибу, я «сиджу у телефоні», і все це під звуки вибухів. Бомблять Попасну, маленьке тихе містечко, що знаходиться в двадцяти  п’яти  кілометрах від нас. Наслідки сумні: 28 лютого наш приватний сектор залишився без електропостачання, бо живився не від міської лінії, а від попаснянської. 
У березні 2022 року ми часто ходили в місто до знайомих заряджати мобільні телефони.  Одного разу, це було 9  березня, я  засидівся у своєї однокласниці. Її родина на той момент вже була готова виїжджати, і я розумів, що ми бачимося востаннє. Було сумно від того, що усі  друзі кудись їдуть, що наші шляхи розходяться. Коли ми повертались додому, батько запропонував піднятися сходами, що вели у центр міста, і помилуватися вечірнім пейзажем. Лисичанськ знаходиться  на височині, з якої сусідні міста та села добре проглядаються. Краса неймовірна! Ми бачимо, як десь за Сєвєродонецьком в небо злітають червоні стріли. Батько розуміє – це  град.  Швидко орієнтується, штовхає мене до імпровізованого укриття, накриває собою.  

Лунають жахливі вибухи, Снаряди влучають у двоповерхівку, яку ми називали «червоний дім», «криють» дачне поселення, що знаходиться на іншому березі Сіверського Дінця. 

Відтоді ми часто укривались то в підвалі, то в тунелі, додому повертались ненадовго, щоб зігрітися. Було зрозуміло, що ворог вже дуже близько. На Великдень 2022 року під час чергового обстрілу значних пошкоджень зазнала сусідня до нашої вулиця. Багато ще чого було, половини вже не пам'ятаю, та й не люблю таке згадувати.

Не знаю, як нам ще вдавалося в періоди відносного затишшя то вигулювати пса до річки, то саджати город, то милуватися заходами сонця та високими териконами. Мабуть, так, підсвідомо, ми прощались з  Луганщиною. 

2 червня 2022 року у супроводі співробітників преси ми виїхали з Лисичанська. З неймовірною тугою, зі знанням, що більше не повернемось, і з розумінням, що залишатись тут більше не можна. Готувались 2 дні, склали в машину найнеобхідніше, ще днів зо три  чекали зручного  моменту для виїзду, бо дорогу сильно обстрілювали. 

«Ми приїхали в інше життя», - думав я, коли  проїжджав Слов’янськ. За вікном нашого автомобіля вільно ходили люди вулицями міста, рухався громадський транспорт, який я не бачив з 24 лютого 2022 року. 

На деякий час (а точніше, на одинадцять днів) ми зупинилися у Краматорську, красивому великому місті з дуже добрими людьми; водій журналістів запропонував нам пожити у будинку його матері.  Та ми розуміли, що не можемо залишитись у ньому надовго. Наш подальший шлях вирішив телефонний дзвінок від татового старого друга, який запросив нас до себе. Так 13 червня 2022 року я  і опинився  на Кіровоградщині, в селі Камбурліївка. Мені тут подобається. Цей регіон відносно безпечний. Село досить велике, із непоганою інфраструктурою, красивою природою. Люди тут живуть переважно чуйні та привітні. З 1 вересня 2022 року я навчаюсь у  місцевій школі  і  радію кожному прожитому дню. У вільний час ми з татом так само ходимо то на риболовлю (тільки тепер не до Сіверського Дінця, а на місцеві ставки), то вигулюємо нашого пса, який, до речі, незмінно супроводжує нас цими шляхами долі. 

Та де б я не був, Лисичанськ завжди залишається у моєму серці.