Ілля Маншин, 16 років

Сахновецька ЗОШ І-ІІІ ступенів Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Маншина Алла Іванівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, війна! І знов криваві ріки!
І грім гармат, і шаблі дзвін.
Могили, сироти, каліки
І сум  покинутих руїн.                   
Олександр Олесь

У хаті темно. Здається, що всі вже звикли жити по графіку вимкнення світла. Кожен уже спланував наперед, що зробить в першу чергу, коли подадуть електроенергію. На душі зовсім невесело. Мама зачинила двері у своїй кімнаті і ледь-ледь відчуваються звуки схлипування. Ненька плаче, адже сьогодні у село прийшла ще одна страшна звістка, загинув її випускник. Тридцять років життя присвятила мама рідній школі, часто згадує своїх випускників, про  кожного у неї є завжди тепле слово, кожен по-своєму дорогий для неї і запам’ятався по-особливому. Багато її випускників зараз на полі бою.   Завжди любить повторювати фразу, що їй щастить з дітками і батьками! 

Я прочинив двері та підійшов до мами. Вона плакала.  Повторювала, що не вірить у цю страшну звістку, можливо помилка…

Пізніше почала згадувати про білявого хлопчика Сергійка, який сидів на крайній парті, завжди посміхався. Хоча Сергійко не дуже хотів вчитися, зате ніколи не порушував дисципліну, весь час слідкував у класі за порядком, доглядав за вазонами. Був дуже щирим і добрим. Так розпорядилася доля, що вихованням хлопчика займалася мама і бабуся. Він підростав надійною опорою для них, допомагав в господарстві, майстрував, але найбільше любив готувати, тому й не дивно, що після 9 класу пішов навчатися на кухаря. 

А тепер? Як бути мамі і бабусі, адже він був у них один-єдиний?! Страшне горе, біль, який не притупиться ніколи. Хочеться кричати: «Чому? За що?». Молоді хлопці та дівчата, які недавно встали з-за шкільної парти, взяли до рук автомати і пішли захищати свою Батьківщину від лютого ненажерливого ворога. Це – обірвані на самому початку мрії про майбутню професію, сподівання на довге і щасливе життя. Це – останній потиск руки, останній поцілунок, останній погляд найближчої, найдорожчої людини…

Ми проживаємо у Хмельницькій області. На перший погляд, може здатися, що це далеко від місця бойових дій, нам можна позаздрити. Але це лише на перший погляд, оскільки про наше маленьке містечко Старокостянтинів знають у кожному куточку України.

Його вже називають у народі фортецею. Практично щоночі до нас летять з різних кутків дрони, часто ракети… Звичайно, відчуваєш страх, хвилюєшся за кожного, після обстрілів обов’язково телефонуєш  рідним, спочатку навіть плакали. Тепер уже  намагаємося триматися стійкіше, не плакати. Злий, ненависний ворог не шкодує нікого і нічого, нищить інфраструктуру, цілиться по цивільних об’єктах, лютує. Але ми твердо переконані, що ПЕРЕМОГА обов’язково буде на нашій стороні. Адже по-іншому бути не може, наші Герої стоять у важких боях, проливають кров, щоб зберегти нащадкам рідну землю, нашу Україну.  

Ми пронесемо через роки пам'ять про наших Героїв,  завжди будемо дякувати  за їх героїзм. А мамі своїй скажу, що її вдалося внести певну частку у виховання справжніх патріотів, Героїв, захисників рідної землі. І може по праву пишатися ними!

Вечір. Ввімкнули світло, потрібно встигнути багато. Десь у душі вже думки про те, якою буде ця ніч. Останнім часом важко вже й пригадати, коли спали спокійно. Але згадуєш про те, що хлопцям на передовій у тисяча разів важче і перестаєш себе шкодувати, загартовуєш у собі  силу волі. 

Віримо і сподіваємося на швидку перемогу, підтримуємо наших Героїв, проводимо у школі ярмарки, збираємо і передаємо речі першої необхідності, плетемо сітки, підтримуємо зв’язки з волонтерами.

Намагаємося так допомогти наблизити перемогу. Маємо одну на всіх  найзаповітнішу мрію – нехай прийде МИР у нашу НЕНЬКУ-УКРАЇНУ!!!