Євгенія Оврамко, 11 клас
Великобудищанський ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе: Коробка Світлана Іванівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Перебираю давні вітальні листівки від рідних. І в кожній – побажання здоров’я, любові і мирного неба над головою.

Тільки зараз починаєш усвідомлювати значення цих слів, адже наші дідусі і бабусі  пережили страхіття війни і не хотіли, щоб такі жахіття повторювалися.

Але наші найближчі сусіди забули, мабуть, як одержувати похоронки, шукати могили рідних.
І ось уже минає тисячу днів важкої, жорстокої, безглуздої війни. Я не думала, що зможу так гостро відчувати, як легко руйнуються звичні речі, коли раптом тиша змінюється вибухами, а спокій – страхом і невизначеністю. Але саме це стало нашою новою реальністю, і я – її частина.

На самому початку війни було важко повірити, що це відбувається з нами. Як і багато інших, я збирала тривожну валізу, дивилася новини без кінця, намагалася знайти хоч якусь інформацію про те, як захистити свою родину. Ми всі сподівалися, що це тимчасово, що скоро все закінчиться. Але дні минали, і стало зрозуміло: це – надовго.

26 лютого російські війська зайшли на територію сусіднього села. Це було страшно. Ми не знали, коли саме небезпека може наблизитися до нас. Ховаючись у підвалах, ми слухали звуки пострілів і вибухів, намагалися хоч трохи захистити себе та близьких.

Кожна ніч була випробуванням – безсонною, сповненою тривоги за майбутнє. Час від часу піднімалися на гору, щоб дізнатися новини, але кожного разу це було, як крок у невідомість.

Зрештою, наші захисники вигнали російські війська з нашої території, і поступово ми почали заспокоюватися. Життя неначе поверталося до норми. Війна майже не чіпала наше життя, окрім комендантської години, яку ввели в нашому районі. Люди знову почали виходити на вулицю, відкривалися магазини, хоча відчуття небезпеки не покидало нас повністю. Всі намагалися повернутися до звичайного режиму наскільки це можливо під час війни.

Але мир тривав недовго. Не так давно почався штурм Курська, все повернулося. Знову ракети, знову вибухи. Кожен день став боротьбою за виживання. Район трясе від авіаударів, і ми знову ховаємося в нашому ж  темному підвалі, де провели перші тижні війни. Страх і невідомість накривають нас з новою силою, і, здається, цьому немає кінця.

Війна змінила нас. Я більше не та, ким була раніше. Колись дрібні проблеми здавались великими, а тепер, у порівнянні з війною, вони просто зникли.

Сьогодні головне – безпека близьких, можливість дістати їжу та воду, допомогти воїнам, переселенцям. Наша країна стала єдиною, як ніколи раніше, кожен допомагає один одному, навіть незнайомі люди стали рідними у цьому хаосі.

Найбільше мене вражають історії людей, які, незважаючи на біль і втрати, не зупиняються і продовжують боротися. Є ті, хто волонтерить, і ті, які просто виживають у підвалах, рятуючи своє життя і своїх дітей. Ці люди – справжні герої. І хоча кожен з нас переживає війну по-своєму, ми всі об’єднані однією мрією – миром.

Ця тисяча днів навчила мене бути кріпкою, коли навіть вже немає сил, цінувати кожну хвилину життя, кожну секунду, проведену з моїми рідними. Війна відібрала багато в нас, але не відібрала надію. З цим не можна не погодитися.

Важко жити в такий час, але треба працювати, вчитися, займатися повсякденними справами. Лише незламність духу допоможе наблизити нас до Перемоги.

Я вірю в це, Україна обов’язково підніметься з руїн, розправить широко свої зранені крила та полетить вільним птахом в щасливе майбуття.