У перший день війни я перебувала у Харкові з онуком і мамою. Ми десять днів ще там залишалися, а потім поїхали на захід України до дочки. Там перебували три місяці, а потім ми повернулись на мою батьківщину - Сумщину. Тут живе моя сестра. 

Ми добре жили, ніколи не думали, що життя зробить такий крутий поворот. Шокує те, що робиться в Україні, що робиться з людьми, з дітьми, внуками. Те, що люди залишаються без житла, діти страждають і гинуть, що гинуть наші захисники. Я допомагаю сітки плести, донатимо на потреби ЗСУ. 

З продуктами все добре. Ми садимо город, доглядаємо за ним. Як можемо, так і живемо. Труднощів вистачає: мама похилого віку, у неї був сильний стрес і на цьому грунті вона стала хворіти на розсіяний склероз. У мене були проблеми із серцем. Після того, як довелося втікати з мамою і внуком, з'явилися хвороби, які довелося лікувати протягом трьох місяців.

Дев'ять годин ми стояли на вокзалі у Харкові. Кішку забрали з собою. Вона була з нами і на заході України, тепер - на Сумщині. Хвилююсь за квартиру: що з нею буде далі. Добре, що є у селі будинок, куди ми переїхали. Потихеньку виживаємо. 

Від психологічних проблем відволікаємося господарством. Завели качок і курей, обробляємо город. Роботи не бракує, але ми не лінуємося. Живемо своїм господарством. 

Труднощі полягають у тому, що у нас немає чоловіків. Доводиться чоловічі роботи робити власноруч. Дві жінки і бабуся - мама старенька. 

Важко було кидати квартиру і виїжджати з міста у невідомість. Потрібно було вивезти онука, я більше за нього хвилювалася, а не за себе. 

Хочеться, щоб війна закінчилася якомога швидше. Щоб люди повернулися додому, щоб не гинули наші хлопці. Щоб нарешті настав мир і щоб ми цих російських гадів вигнали з нашої України.