Ми живемо у Харкові. Поховали тата - він помер від коронавірусу - і переїхали у приватний дім до мами. Почали робити ремонт у будинку, потроху ремонтували подвір'я. 

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, перебували у Харкові. Ми мешкаємо за 800 метрів від 134 школи, де осіли диверсійні групи окупантів, які зайшли у Харків. Їх звідти вибивали наші хлопці. Ми дев'ять днів просиділи у погребі, тому що бігали з автоматами ДРГ, були вибухи. Спочатку ми туди спускались лише по тривогах. Але моя мама після коронавірусу, нападу епілепсії і заміненого кульшового суглобу. Після того як вона впала зі сходів, ми практично перебралися у погріб. Носили туди чайник і їжу. Школу поряд з нами зруйнували повністю. Коли вже пішли ворожі літаки, ми вирішили виїжджати. Виїхали всі разом до Полтави. Добре, що у Полтаві в аграрному університеті нам надали кімнати. Ми перебуваємо тепер у Полтаві, періодично приїжджаємо до Харкова. Десятирічний племінник взагалі боявся з кімнати виходити, зараз уже трохи відійшов.

Квартира, де ми раніше жили, розташована на Північній Салтівці. Там мешкала дочка. О четвертій ранку вона почула перші вибухи і відразу нам зателефонувала. У неї була тривожна валізка, вона її схопила, сіла в машину і приїхала до нас у приватний сектор. Коли розпочалися вибухи і сирени, думали, куди ховатися. У перший день не вірилося, що розпочалася війна, сприймалося все як поганий сон. На другий день ми побігли за продуктами і водою. Барабашово вже обстрілювали, нам потрібно було перебігти міст. Був шалений стрес. 

Коли ми приїхали до Полтави, я ходила до невропатолога, бо у мене почалися панічні атаки. Коли починалася тривога, перебивало дихання. Я працювала з психологами, стало легше. 

Найбільший страх - коли низько летіли літаки і бомбили. Це гудіння, вибухи - відразу згадувалися старі фільми про Другу світову війну, коли летять літаки і хаотично скидають бомби. Для мене це був найбільший жах. Панічний і тваринний. Вони настільки низько летіли, що ми пілота бачили і рукою махали. Тому ми схопили маму в машину, теплі речі, сіли і поїхали.

Було дуже приємно, коли ми приїхали до Полтави, як поставились до переселенців. Це була і допомога, і увага, і прості розмови. Полтавський аграрний університет, вам величезна подяка. Починаючи від комендантів, вахтерів, кухарів, які нас годували. Виявилось, що у Полтаві можна пройти повне обстеження у районній лікарні абсолютно безкоштовно. Лікар, який робив УЗД, сказав: "Низький уклін Харкову за те, що стримали ворогів. Інакше невідомо куди б вони далі дійшли" Це було неймовірно приємно. Допомагали і церкви, і люди чудові. Полтава допомогла і підтримала. 

Змінилося ставлення до людей. Реально розумієш, що потрібно жити допомагати, більше приділяти увагу. Ми стали більш людяними. Хочеться уже жити повноцінно, відбудовуватися і не боятися тривог. 

Сподіваюсь, війна закінчиться цього року. Вірю у наших захисників. Мій брат, чоловік і племінники - поліцейські. Вони постійно перебували у Харкові. Один племінник був поранений. Тому хотілося б щоб війна закінчилась якомога швидше. Адже нашим захисникам нелегко. Чекаємо на нашу Перемогу.