На початок вторгнення ми з сім'єю жили у Маріуполі, я була вагітною, старший син мав у вересні йти в перший клас. Прийняли рішення, що потрібно виїхати з міста, перечекати. На Лівому березі перші вибухи прогриміли десь о 4 ранку. Склавши все найнеобхідніше о восьмій годині сіли на машину та рушили в бік Запоріжжя. Поблизу Розівки Запорізької області мали дозаправитись, вистояли чергу у дві години.

Спочатку думали, залишитися в цьому селищі. Вже літали українські гелікоптери, їхала техніка. Але все-таки вирішили рушити далі, до Черкас, де живе моя сестра, переночувати і рушити на захід країни. Їхати дуже довго, бо вся дорога була в автомобілях, бачили харківські номери, сумські, київські. В Черкаси приїхали вже вночі. Дуже важко було бути у відносній безпеці і переживати за своїх рідних, які не хотіли їхати з міста, без зв'язку з ними були близько місяця, вони не вибрались через Росію.

Було важко дивитися, що на полицях магазинів продавали тільки пшеничну крупу, а гречка була близько 100 гривень. Ми живемо разом з родиною. Війна позначилась психологічно, важко було прийняти нове місто, яке не таке розвинене, як рідне. Квартира вціліла, і важко, бо там все було зроблено з любов'ю і комфортом. Шокувало, коли поцілили в Драматичний театр в Маріуполі.Також було важко готувати їсти, коли розумів, що у близьких не може бути води та їжі. Зараз знаходжуся у декретній відпустці. Чоловік працював в Азовсталі та мав гарну зарплату. Зараз має роботу, але зарплата набагато менша. Ключі від дому нагадують про війну.