До війни життя було нормальне, спокійне. Працювали, навчались. 

Про війну ми дізнались коли ракети прилетіли на наше подвір'я. Повибивало шибки. Моторошно це було бачити і мені, і дитині. Найгірше, що дитина-інвалід все бачила і чула. У нашому будинку не було підвалу. Був у школі, але туди було далеко бігти. 

Спочатку нічого не бракувало. Всі комунікації працювали. Поступово ставало все гірше і гірше. 

Біля нашого дому був завод, туди кілька разів були влучання. Сил усе це бачити і чути вже не було. Ракети влучали і на подвір'я будинку, і на дорогу, і по заводу. Було таке враження, що будинок складеться, ніби сірникова коробка. 

Виїхати нам допоміг старший син. Він винайняв квартиру у Кривому Розі і ми тут наразі проживаємо. 

У Бахмуті залишився батько чоловіка, іноді нам вдається з ним зв'язатися. Він каже, що шибок ніде немає, все зруйновано - заводи, школи. 

Чоловік у Кривому Розі знайшов роботу. Отримуємо виплати ВПО, допомогу по догляду за дитиною-інвалідом. Ліки купуємо за власний кошт.