Мені 26 років. живу в місті Снігурівка. Маю двоє діточок: один рік і вісім.
В перший день була вдома, страх був. Тяжко все це згадувати.
В окупації світла у нас не було вісім місяців, і води також. Було таке, що не вистачало їжі. Поки був відкритий в’їзд до Баштанки, то було легше. А потім їли те, що було накопичено, згодом почали їздити на Херсон.
Шокує, що мої діти не бачать нічого: ні друзів, ні школи. Найголовніше для мене - діти.
Ми в родині дружніші стали, більш один за одного, здружилися з усіма родичами. Найприємніше було, коли нас звільнили.
Чекаємо, коли все це закінчиться. Щоб жити, працювати, дітей вчити. Бо зараз живемо одним днем.
