Дейнеко Сніжана, 3 курс, ДНЗ «Вінницький центр ПТО технологій та дизайну»

Вчитель, що надихнув на написання — Рибачук Анна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Дівчинка війни

Життя було таке чудове: пташки, річки, прогулянки, друзі. Ми ще малі, вважали, що життя попереду... до цього дня. Одного разу, десь в середині зими, я прокинулася зранку через шум телевізора. Передавали новини, говорили, що почалася війна. Моя маленька сестричка запропонувала чудову ідею – поїхати з нашого міста до бабусі, бо там є укриття. Але ми ще не знали, що буде далі... Пекло…..

- Ми всі помремо, так? – питала мене вона.

- Не бійся, сонечко, я буду поруч, – казала я, але всередині все тремтіло.

Я не знала, що буде далі, стискаючи руку маленької сестрички.

Йдучи на зупинку, вона казала лише одне:

- Я дуже боюся смерті.

День, коли почалася перша тривога, я запам'ятаю назавжди. Ранок, усі сплять, і тут як загуде... "УВАГА, ТРИВОГА!" – кричало кругом. Я першою побігла в підвал. Я дуже хотіла жити, хотіла, щоб все це закінчилося. Я стояла одна, нікого кругом. Дивлюся: по вулиці йдуть військові. Було так страшно, що я могла загинути, залишившись малою дитиною. Летить ракета, а я стою. Не знаю, про що думала тоді. Мені всього 15 років...

Я дуже боюся війни, боюся тривог та смерті. Я пам'ятаю, як перша ракета влучила в ЖЕК. На той час ніхто навіть подумати не міг, що буде далі. Мені казали: "Потерпи ще трошки", але...

ТРИВОГИ, РАКЕТИ, СВІТЛА НЕМАЄ. Це не життя, а жах…..

Ми грали з друзями в м'яча, варили разом їжу. Було дуже цікаво, і знаєте, що я скажу? Життя без телефону існує, і воно дуже й дуже цікаве. Ігри з дітками, свіже повітря, але ці ракети все псують. З маленькою сестрою ми допомагали людям: носили памперси малечі, дитячу їжу, гралися з малюками, навіть хліб розносили, але, на жаль, він був не свіжий.

Зараз ніхто не повірить, що там було як в пеклі, але ті, хто бачив війну, зрозуміють. Жити під час війни – це розуміти, що кожен день ти можеш загинути. Просто боятися жити. Йшли дні, було боляче. Кожного дня літали ракети, ми спали у підвалі, але я сподівалася на краще.

Я пам'ятаю борщ на вогні, повітряні тривоги вночі, холодний підвал, уламки ракет та хліб із пліснявою.

В очах моїх – дитячий страх і біль за загиблих воїнів та звичайних людей.

Настав день, коли ми повернулися додому, і мама вирішила поїхати подалі з домівки. Жаркий автобус, цілих 8 годин до Дніпра.

- Мамо, я хочу додому, – казала маленька я.

Але мама просто мовчала, бо не могла нічого зробити. Вона лише хотіла, щоб її діти не бачили війни.

Дванадцять годин у потязі, не знаючи, куди ми їдемо, не маючи грошей, але подалі від війни. Я плакала майже пів дороги, не хотіла покидати місто, але всередині все тремтіло, і навіть не хотілося говорити.

Нарешті ми приїхали. Нас відвезли в гуртожиток.

Пройшло вже 2 роки, але я все ще плачу за домівкою.

Моє місто – рідне і гарне, навіть із війною воно неповторне. На жаль, бабуся і дідусь залишилися там.

Мого діда було поранено, але він вижив, дякуючи Богу.

Я вже два роки живу в іншому місті. Коли хтось просить розповісти, як у нас на Донеччині, я відповідаю:

- Краса, річки, гори – у нас гарно, як ніде. Але я приховую головне: мені 15 років, кругом війна, ракети, дим, підвали. Не всі це зрозуміють, але більшість бачила подібне. Я так боялася загинути, не спала по ночах. Хочу сказати лише одне: що б із вами не сталося – живіть і радійте життю!