Маргарита Вербанська, вчитель
Окнянський опорний ліцей з початковою школою та гімназією Окнянської селищної ради Подільського району Одеської області

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Цей день тепер назавжди у мене в голові. 
24 лютого 2022 року, 6 ранку... 

Для мене та моєї родини це мав би бути святковий день: День народження моєї донечки. 4 роки. Але ранок почався з новин від мами, яка напружено ходила з кімнати в кімнату, приговорюючи “почалася війна”... Робочий чат вже розривався від повідомлень. “Терміново попередити!...”, “Довести до відома...”... Я сіла на край дивану і не знала, що робити далі. На кілька хвилин мене охопила паніка й я мало не заплакала. В голові лунали думки “Як це так? ЗА ЩО?”...

А потім я дізналася, що за кілька десятків кілометрів від мого будинку влучили ракетою у військову частину. Загинули люди. І я почала боятися ще більше.

За своїх рідних, за своїх дітей. Через певний час я зрозуміла, що немає сенсу впадати в паніку, тому що від цього нікому не буде краще. “Дитина не винна у тому, що зараз відбувається! У дитини буде свято!”, - сказала сама собі я і пішла до магазину, аби придбати святкові кульки. Все виглядало так, як у закордонних фільмах про кінець світу. Купа людей, які скуповують все: від різних круп цілими мішками до туалетного паперу великими ящиками! І на фоні всіх панікуючих можна було би побачити мене, що ходила поміж всіх із кульками у вигляді цифр та квіточок. Але ж дитина невинна! 


Далі було цікавіше. Кожен день новини з усіх усюд вилазили, мов нечиста сила. Велика кількість інформації тисла на мозок та психіку. Мама додавала паніки і кожного дня вмовляла поїхати за кордон разом з дітьми. Але я не мала бажання. Жодного дня. Навіть не думала про те, аби покинути рідну домівку. Якщо щось має мене “знайти”, то це може відбутися всюди. 

Так і сталося. Але в гарному сенсі. Мене знайшло моє кохання. Війна, як виявилося, приносить не лише погане! Я запевнилася на власному досвіді. Якби не війна, ми би не зустрілися. Якби не війна, ми би не взнали навіть про існування одне одного! Але все склалося так, як мало бути. І тепер мої переживання та турбота переносяться на ще одну людину. Хоча ні, не лише на одну. А на сотні тисяч людей, які також проживають цю війну. На всіх, хто на передовій, адже там стільки знайомих, друзів і не тільки! З часом всі, з ким я так чи інакше познайомилася під час повномасштабного, стають “своїми”, і твоє серце, хоч-не-хоч, але болить за всіх і кожного! 

Втрати. Кожна втрата переживається особливо. За час повномасштабного було поховано багато хлопців та дівчат, чоловіків та жінок, а також, на жаль, дітей. Кожна втрата болить відкритою раною. І особливо коли це “свої”... Рідні, друзі, знайомі...

А найжахливіше дивитися в очі рідним, які ховають своїх. Хтось дідуся, хтось тата, чоловіка, брата, дядька... І кожного разу біль. Невимовний біль, що пронизує тебе зсередини і відриває шматок серця щоразу, як ти чуєш “знову втрати...”. А потім воно обливається слізьми, коли ти стаєш на коліно, або ідеш в колоні, проводячи когось зі “своїх” в останню путь під “Пливе кача...”... І, йдучи поруч із рідними загиблого, пишеш повідомлення своєму коханому: “Я тебе безмежно кохаю. Бережи себе, наскільки це можливо!”. А у відповідь чекаєш його “+”. Так, мова “калькулятору” вже стала рідною, тому що в цьому інколи набагато більше любові, ніж в усіх “статусах” в соціальних мережах чи піснях про кохання. 

А ще є ті, хто вважається “безвісти зниклим”... Ті, хто вже багато часу не виїжджав на ротацію, аби відпочити... Всі ті, хто бореться за нашу з вами свободу та життя.

Їх багато, але за кожного серце болить однаково. І є віра. В майбутнє. В перемогу. Кожного дня. Кожної хвилини. Всі ці дні. Скільки би їх не було. І щоб всі родини знову разом. Головне, аби якнайскоріше.