Анна Охримович, 9 клас
Заклад загальної середньої освіти "Коловертівська гімназія імені Героя України Катерини СТУПНИЦЬКОЇ" Корецької міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Терещук Марія Сергіївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це не просто слово. Це реальність, яка увірвалася в моє життя раптово, наче страшний сон, з якого неможливо прокинутися. Коли 24 лютого 2022 року я прокинулася, думала, що це звичайний день. Я не уявляла, що моє дитинство зміниться назавжди.

Ще 23 лютого ввечері, я разом із своїм братом робила з ним годинник з паперу. Я завжди допомагала йому з уроками... Ми цілий вечір сиділи, вирізали стрілочки, малювали циферблат, обирали, якого кольору буде наш годинник.

Ми жартували, розповідали цікаві історії; і мама дивилась на нас з усмішкою на обличчі, їй подобалось, коли ми робили щось дружно. 

На ранок, коли я розплющила очі, мама стояла наді мною, я не могла зрозуміти, що відбувається. Моя сім’я була в паніці. Ми вмикали телевізор, і я бачила, як по всій країні лунають тривожні новини.

Серце заколотилося в грудях — як же так...? Чому це відбувається з нами...? Вперше в житті я відчула страх. Страх за себе, за своїх батьків, за друзів, за рідних.

Перші дні війни були найважчими. Люди залишали свої домівки, тікали в пошуках безпеки. Я хотіла вірити, що це все не насправді, що це всього лише страшна казка. Але реальність була жорстокою.

У перший же день до нас у село приїхала моя тітка з її чоловіком, вони приїхали з Бучі... Тієї самої Бучі... Моя тітка ледве вийшла з-під завалів, з її красивої та нової квартири, яка просто розсипалась, а що найстрашніше - моя тітка була вагітна. Вона дуже злякалась за себе, за дитину, вона вибігала з квартири з думками, - "а що ж буде далі?". 

Кожен день ставав випробуванням. Я не могла ходити до школи, не зустрічалася з друзями. Мої думки були зайняті лише одним — як вижити в цьому жаху. Я почала бачити людей, які допомагають одне одному.  Я теж захотіла допомогти, хоч якось.

Ми з односельчанами почали збирати їжу для тих, хто цього потребує. Це було важливо — хоч маленька частина мого серця знову відчувала надію. Я бачила, як людям потрібна підтримка, як вони об’єднуються, як прагнуть вижити. Це давало мені сили продовжувати.

Але були й темні дні. Я отримувала новини про загибель знайомих, рідних. У мене помер батько, дідусь, тітка і навіть брат, якому було всього 22... Я згадувала їхні усмішки, їхні мрії, їхні плани на майбутнє. Чому?! Чому це відбувається? Я намагалася залишатися сильною, але сльози самі котилися по щоках. Я відчувала, що частина мене зникала разом із кожною втратою. 
Час минав, а війна тривала. Кожен день здавався вічністю. Я почала писати в щоденник. Це був мій спосіб висловити все, що накопичувалося всередині. Я описувала свої переживання, страхи, надії.  Це допомагало мені почуватися трохи краще , і я дізналася, що я не одна. Багато молодих людей відчували те саме.

З часом я зрозуміла, що потрібно знаходити радість навіть у найменшому. Я почала писати якісь історії, твори. Літери на папері ставали для мене світлом у темряві. Я писала про все: про війну, про погоду, про друзів, навіть моменти щастя, які ще залишалися. Це давало мені надію на те, що колись усе повернеться на краще.

Час минав, а війна тривала. Я навчилась цінувати прості речі: світанки, запах свіжого хліба, усмішки рідних. Я дізналася, що навіть у найтемніші часи можна знайти промінь світла. Деколи я навіть просто дивилась у вікно і думала, як же ж помарнів цей світ...

Сьогодні, оглядаючись назад на ці 1000 днів війни, я розумію, як змінилася. Я стала більш зрілою, більше ціную життя. Я навчилася боротися за те, що важливо, не здаватися навіть у найскладніші часи. Я дізналась, що в кожному з нас є сила, про яку ми навіть не здогадуємося. А воїни, наші герої, вони пішли, залишивши за собою тишу, що гірше за біль. Їхні серця перестали битися, але в наших вони житимуть вічно — як світло, що ніколи не згасне, навіть у найтемніші часи. І ми, молодь України, завжди будемо слідувати цьому світлу.

Війна ще не закінчилася, але я вірю, що ми здолаємо це. Я буду боротися за свій народ, за свою країну, за мир. Я вірю в світле майбутнє, де діти не знають, що таке війна. І я впевнена, що прийде час, коли ми всі будемо разом, сміючись і радіючи життю.