Мені 53 роки. Живу з сім’єю в Охтирці. Працюю вихователем у дитячому садку.
Я не могла повірити в те, що почалася війна. Відразу зателефонувала колезі, що мешкає ближче до кордону. Вона була в розпачі, плакала. Було чутно вибухи. Син одразу перевіз нас в інший район міста, бо було страшно залишатися в багатоповерхівці.
Ми переїхали до незнайомих людей, проте відразу здружилися з ними. З перших днів випікали хліб для військових і цивільних. Спочатку використовували свої запаси борошна. Потім брали зерно у фермерів. Чоловіки перемелювали його і відвозили до церкви. Там стояли машини, які замішували тісто, потім розвозили по будинках. Одні люди випікали хліб і пиріжки, інші - варили вареники. Коли було світло, користувалися електроплитою, а коли його вимикали, – газовою.
Мене шокувала поведінка рідних, які живуть в росії. Раніше їздили до нас в гості, а тепер підтримують війну.
Коли зникло опалення й були обстріли, ми вивезли своїх дітей з міста. Самі ж залишилися з батьками-пенсіонерами. Нам допомагала триматися робота. Я проводила онлайн-заняття для дітей. Вони були раді цьому. Їм хотілося розповідати про те, що їх бентежило.
Хочеться, щоб швидше закінчилася війна і ми повернулися до звичного життя. Хочу знову ходити на роботу, бачити дітей і знайомих, спокійно займатися повсякденними справами.
