Я чула зранку, як літаки кружляли. О п’ятій годині син прокинувся і сказав: «Мамо, почалась війна. Тобі потрібно виїхати, а ми залишаємось». І я поїхала до брата. Було страшно за дітей, за онуків. Мій син був поранений. Це так тяжко! І внук молодий там. 

У нас на вулиці залишилось дві сусідки, а решта виїхали. Одна з них дивилась за нашим будинком і наших двох собак годувала. В дім було влучання - стеля упала. 

Потім потихеньку люди стали сюди повертатись. Зараз мешканці нашої вулиці вже всі вдома. Я теж повернулась додому і зараз живу тут.

Нас не залишили, нам допомагають. Нам кошти виділяли, матеріали будівельні, а тепер – гуманітарну допомогу. Продуктами нам допомагали. Оце й було приємно - що ми не залишились сам на сам із бідою. Самі розумієте, як це – пенсіонерці самій залишитися. Потрібно ж і за комунальні послуги платити. 

Я би хотіла, щоб війна хоч завтра закінчилась. Чим швидше - тим краще. Аби не гинули наші молоді діти. Дуже тяжко це все. Я їхала на 2-3 тижні, думала, що війна швидко закінчиться, а вже майже два роки пройшло.