Евакуацію Тетяни і її мами дистанційно організувала старша донька. Транспорт під’їхав несподівано, тому вони не встигли взяти нічого з речей. 

Я працювала психологом в опорному закладі Снігурівщини. Коли війна почалася, ми працювали дистанційно, але фахівці були на роботі. Ми займалися волонтерською діяльністю, шили різноманітні пов’язки для поранених, мішки для зберігання харчів. Маючи вдома обладнання, я шила балаклави для хлопців, які були в теробороні. Серед них був і мій брат. Хлопці телефонували та казали, що потрібно, і я намагалася допомогти. 

Коли зникло світло, ми перестали шити. Переховувалися в підвалах, коли зайшли до нас окупанти. Було страшно, діти боялися. Спочатку просто в будинку переховувалися, бо підвал на нашій території не дуже гарний. А коли поїхали сусіди, то вони нам залишили ключі та дозволили ховатися у них у підвалі. 

Почалися обшуки, і я відразу не подумала, що потрібно сховати всі ті балаклави, які я шила. До мене були питання: «Что это? Для кого?» Я ледве викрутилася: сказала, що в нас була шкільна вистава і ми шили для дітей. Верзла аби що. Було страшно. 

У мене чоловіка немає, тільки діти та мама. Ще й старша донька навчалася в Харківському національному університеті внутрішніх справ, і було багато її фотографій. Тож мені було страшно, як окупанти будуть поводитися та як будуть ставитися до дітей. 

Донька на той час працювала та була в Харкові. Вийшла на волонтерів, які організовували нам евакуацію автобусом. О шостій ранку ми тільки-но вилізли з підвалу – і під’їхала машина. Спитали, чи ми її родичі, сказали швидко взяти речі, і ми з дітьми поїхали. На думку не спало нічого взяти, крім документів. 

Ми їхали, і почався обстріл. То справа, то зліва здіймалися здоровенні клуби диму. Водій був молодець: він зробив гучно музику, щоб діти не чули та не сильно боялися. Ось так ми дісталися до Баштанки. А за цей час донька знайшла водія до Миколаєва. 

Ми думали, що побудемо в родичів тиждень. Та коли ми зрозуміли, що швидко додому не повернемося, поїхали до Івано-Франківської області. Там ми були аж до деокупації. Ми приїхали туди в п’ятницю, а вже в понеділок я пішла на роботу. 

Там відкрився цех із пошиття військового одягу, і мене взяли, хоча в мене немає відповідної освіти. Я шила військову форму. Зараз, слава Богу, повернулися додому, хоч і в пограбовану хату. 

До нас у двір був приліт - побиті вінка, понівечені двері, потріскані стіни. До того ж, усе викрадено. Ким – ніхто не знає. Зараз, дякувати Богові, є робота. Працюємо, будемо заробляти та намагатися жити далі, бо хочеться щось залишити добре дітям після себе.

Дуже хочеться, щоб якомога швидше війна закінчилася і з найменшими втратами. Майбутнє бачу у мирному, квітучому місті. Мені б хотілося, щоб за допомогою міжнародних фондів усе відбудували і деякі речі стали кращими, ніж до війни. Чомусь мені здається, що має бути краще. Сподіваюсь це все побачити за свого життя.