В ніч з 23 на 24 лютого прийшло повідомлення, що щось розпочнеться, але я не звертала на це увагу. 24 числа почали літати літаки. В інтернеті, в повідомленнях, в новинах я дізналася про початок війни. 

Найважче було з малою дитиною в квартирі. Ми не мали змоги виходити на вулицю чи в магазин, бо було страшно. 

З початку війни товари в магазині закінчувались, їх тяжко доставляли до міста, і продуктів не вистачало. 

Я попросила свого знайомого, щоб він нас вивіз на машині. Подумала, що в автобусі буде складніше їхати з дитиною. Ми довго збирали речі, і в той же момент молилися, щоб не бомбили, щоб не попало. Ми спокійно виїхали з міста. Спочатку я перебувала в Миколаївській області у своєї бабусі, там було все спокійно. А наразі вже виїхала за кордон.

Мені дуже страшно повертатися. Згадую ночі, як ми спали - і нас почали бомбити, тому не хочу повертатися додому. Моє життя змінилось кардинально, я і надалі думаю тут перебувати. Це нова держава, нова мова, тут складніше жити, тому що тут інший менталітет. Хочеться жити в рідній Україні. Але що робити? Немає ніяких варіантів.