В окупації Євгенія дуже боялась за дитину – навіть до магазину її не пускала. З тих пір у доньки з’явились розлади нервової системи

Ми мешкали в Приморську, я працювала в лікарні. Все було добре, доки не почалася війна. 24 лютого ми прокинулися від того, що в Бердянську почалися вибухи. Дуже перелякалися. Думали кудись їхати, але взяли себе в руки і вирішили почекати. Думали, що це якась помилка. А потім почалась окупація. Російські військові в наше місто прибули і стали захоплювати всі адмінбудівлі. Доки не чіпали лікарню, я ще працювала. 

Ми прокинулися, коли пролунали вибухи, і це було жахливо, незрозуміло, що робити. Повна дезорієнтація і страх - не за себе, а за дитину. Що робити далі і як поводитися? Потім стали до тями приходити і тверезо оцінювати ситуацію, яка відбувалася в нашому містечку. Хоча було страшно, коли почали військові по домівках ходити зі зброєю, але нас Бог милував, не було такого, як у Бучі та Ірпені. 

Шокувало те, що окупанти могли прийти до кожного, забрати людей і вивезти в невідомому напрямку, тримати їх місяцями та знущатися з людей. У них немає ні моралі, ні правил – нічого. Не подобається – забрали, вивезли, і все. 

Ми мешкали у своєму будинку, нам завозили воду. Люди купували воду, але ціни були дуже високі. Шампунь коштував 250 гривень. Мило рідке – 150 гривень, цукерки шоколадні – 400-500 гривень. Ціни були неадекватні. Бензин – 100 гривень за літр. Потім усе потрошку владналося. Бензин став дешевшим, а ціни на побутову хімію і продукти високі були. 

Трудно було морально. Не можна нікуди вийти, ні з ким поговорити. Дитину було страшно відпускати до магазину, хоча він був через дорогу. Ми живемо на березі моря, і в цьому році на море не їздили, бо дуже було лячно - там відпочивали «освободітєлі».

А коли вже сказали, що треба йти працювати на Росію, одержувати їхні паспорти, ми з чоловіком та дитиною вирішили вибиратися. Дуже було тяжко в окупації морально. Усе перефарбовували в кольори Російської Федерації, доводили, що Росія там назавжди… Коли ми сюди приїхали, то наче тягар із душі спав. Тут зараз бомблять, тут страшно, але морально легше. 

Що стосується евакуації, то на нашому боці і Боженька був, і ангели-охоронці, і Всесвіт був за нас. Ми добу стояли в колоні, але відносно легко доїхали до Запоріжжя. До нас і після нас там коївся жах, а нам дуже пощастило. Ми приїхали до Василівки о п’ятій вечора 24 серпня. Ніч там пробули, а об одинадцятій ранку нас звідти випустили. Нам дуже пощастило, і в цей день пощастило тій колоні, що була з нами. Не було ні обстрілів, ні терору від окупантів. 

Стосунки ніяк не змінилися в родині, але був страх у дитини та в мене. Одне за одного дуже боялися. Дитину нікуди не відпускали і самі вдома сиділи. Зараз переїхали в Запоріжжя, і стало морально легше. Тут хоч і бомблять, але особисто я тут почуваюся емоційно легше, ніж в окупації. 

Я дуже переживаю за дитину. Вона хвилюється через ці обстріли безкінечні. Нервова система дуже нестабільна в неї. Ми почекаємо ще трошки і, мабуть, будемо їхати в безпечніше місце.

Я поки що не працюю. Ми оформили документи як ВПО і на виплати. Я думала щодо роботи, але якщо ми кудись зберемося їхати, то сенсу немає тут працевлаштовуватися. Чоловік і донька поруч зі мною. Це стимулює і надихає на те, що треба жити далі, виживати і намагатися підлаштовуватися до обставин. 

Я хочу, щоб війна закінчилася дуже швидко, але мені здається, що вона триватиме до весни. А весною ми приїдемо додому. Думаю, в майбутньому Україна буде цілісною, міцною, квітучою і дуже гарною. Ми приїхали до Запоріжжя і побачили наш прапор. Він у нас дуже гарний, і в нас дуже гарна українська мова. Ми живемо в Приморську, і я зазвичай спілкувалася російською мовою, але намагаюся розмовляти українською, бо мова в нас дуже гарна. Я дуже рада і щаслива, що я українка. Усе в нас буде гаразд, тому що ми сильні і непереможні.