Маніта Аліна

10 клас, Побузький ліцей Побузької селищної ради

Вчителька, що надихнула на написання – Литвинюк Інна Леонідівна

Війна. Моя історія

Я, учениця 10 класу Побузького ліцею, проживаю в невеликому селищі Побузьке, що знаходиться в Кіровоградський області. Біля нашого селища протікає річка Південний Буг.

Війна увійшла в наше життя неочікувано, коли я була в 9-му класі, двадцять четвертого лютого близько п'ятої години ранку в помешканні, де ми мирно спали, пролунав телефонний дзвінок. Нам повідомили, що російські війська вторглися на територію України. Того ж самого ранку, ми з моєю сім’єю вирішили піти до магазину. Ідучи ми помітили, що односельці поводять себе не так як завжди, на вулиці повний хаос. Люди почали думати тільки за себе, в магазинах та аптеках скуповували ВСЕ! Навіть те, що їм не потрібно. Ми почали слідкувати за новинами.

Дивитись на ті події було дуже моторошно: жінки народжували у підвалах, орки вривалися в квартири та знущались над жінками та дітьми, ракети потрапляли в житлові будинки,

найбільш постраждали такі міста: Маріуполь, Ірпінь, Ізюм, Буча тощо. Навіть уявити собі не можна, що пережили ті люди, яким випало на долю спіткатися із цими подіями. Вони ніколи не забудуть те, що бачили й пережили, на жаль, це можна згадувати лише, як страшний сон.

У нашому селищі було менш небезпечно, тому що воно знаходиться далеко від лінії фронту. Незважаючи на це, повітяні тривоги у нас були часто, ми спускалися в укриття, яке знаходилося в нашому будинку. На початку там було брудно та холодно, жителі будинку вирішили прибрати приміщення, провести світло, облаштувати туалет .

Моя родина – це батьки та брат. Тато працював закордоном, а ми з братом і мамою проживали в Побузькому. Як тільки почалась війна тато почав дуже хвилюватися та наполягати на виїзді за кордон, але все не так просто. Дороги були перекриті, стояло багато блокпостів, виїхати за кордон хотіли не тільки ми, тому людей було дуже багато.

Моя мама дуже хвилювалась за нас, так як, в принципі, і всі інші мами. Було прийнято рішення про переїзд нашої сім’ї за кордон. Ми спакували валізи в яких було все найнеобхідніше. Дорога була не легкою, нам довелось їхати приблизно двадцять годин. На дорогах були затори, коли автобус зупинявся біля заправки, не можна було навіть перекусити, тому що всі полиці в мінімаркетах були порожні.

Коли ми добралися до українсько - польського кордону, нас зустріли волонтери, дуже привітні люди, вони запропонували нам безкоштовну гарячу їжу та чай, різні фрукти та печиво. На кордоні ми знаходились приблизно три години. З нами їхало ще декілька сімей з нашого селища, з ними ми зняли хостел. Хостел- це тимчасове житло економ-класу, воно відрізняється тим, що плата береться за місце, а не за номер.

В Польщі всі готелі були переповнені українськими біженцями.

На вулицях було багато патріотів, які ходили з прапорами, співали українські пісні та збирали гроші на допомогу Збройним силам України. В цій країні я перебувала один місяць. Ми замовили білети та полетіли до тата в Гватемалу. Завод на якому працював мій тато оплатив білети для перевезення сімей працівників. Навіть за кордоном мої батьки переймалися подіями в Україні, донатили на потреби військових.

У Гватемалі я познайомилась з жінкою, яка на останніх місяцях вагітності знаходилась у Маріуполі, де на той час відбувались жорстокі бойові дії . Прямо на її очах ракета влучила в її будинок, також вона втратила свій маленький бізнес-пекарню.

Виїжджала вона з Маріуполя під постійними обстрілами. Порівняно з цією історією моя здається дрібницею.

Війна в Україні-це історія болю, страждань і невідомого майбутнього. Кожен українець змінив свій погляд на життя та почав нове.