Ми зранку почули перші обстріли, а через декілька днів з Каховки пішли колони. Ми більше місяця були вдома. Світла не було, води. Ми вирішили виїхати. Було п’ять блокпостів, але ми ще пробралися, нас випустили. А потім уже нікого не впускали і не випускали. Нас вісім місяців не було вдома. 

Ми виїжджали у свою ж Миколаївську область, у місто Первомайськ. Там було спокійніше. Нас у Первомайську гарно прийняли, люди нам допомагали. Звісно, були і приємні моменти. Дуже було приємно, коли дізналися, що нас звільнили і ми можемо повернутися додому.

Ми самі собі садили город, потім виїхали. А через вісім місяців, коли нас звільнили, ми повернулися додому. Важко було. Не було дров, вугілля. 

Ми повернулися, можна сказати, в нікуди. Дружина хворіє. У неї тиск, і ногами погано ходить. З опаленням проблеми. Зараз ніде дрова придбати і вугілля. Ось так і виживаємо.

Усі знервовані, всі переживають. Але нам ще нічого, а як хлопцям в окопах у таку погоду? Ми хоча б у хаті – в теплі, в добрі. А в хлопців – ото проблеми.

Ми мріємо, що настане мир, і все буде добре. Наша Україна буде нашою Україною, наша земля буде нашою землею. Все відбудується. Все налагодиться.