Кібук Юлія, 14 років, учениця 9-А класу Криворізької гімназії № 102

Вчитель, що надихнув на написання есе: Григоренко Світлана Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

На жаль, у моєму житті війна почалася не вперше. Я завжди мріяла про спокійне, наповнене позитивними емоціями щасливе дитинство. Але доля вирішила інакше.

Я народилася на Донеччині, в багатім на вугілля краї. Перші шість років мого життя пройшли неймовірно швидко. Мама вже починала готувати мене до навчання у школі. Тоді я відчувала себе дуже дорослою! Ми з батьками та братом часто їздили відпочивати разом у ліс, на річку, у парки розваг. Це давало мені незабутні емоції, які я відчуваю й тепер, передивляючись старі фотографії.

Але незабаром почалася війна, і ми були вимушені покинути свою домівку, рідні вулиці , своє місто. Було дуже страшно чути вибухи та крики поранених людей. Я постійно брала з собою в укриття свого папугу та кликала всіх , аби швидше йшли ховатися. Такі обставини змусили мене швидко подорослішати.

Після переїзду батьки втратили роботу, але намагалися не засмучувати нас із братом. Саме тому деякий час вони пояснювали наш від’їзд з рідної Макіївки як подорож до моря. Незважаючи на те, що нас тепло зустріли в Бердянську, я дуже сумувала за домівкою. Постійно питала в батьків: ”А коли ми поїдемо додому?”. Але нічого, окрім чергової обіцянки про повернення невдовзі, я не чула. Ішов час, мені потрібно було йти до школи, а ми ще не повернулися додому...

У курортному місті важко знайти роботу, тому батько поїхав працювати в Кривий Ріг. Упродовж трьох років я бачила його дуже рідко, сумувала, але розуміла, що він працює далеко заради нашої родини. Ми не витримали довгої розлуки й переїхали до нього. Мені було неймовірно важко прощатися зі своїми однокласниками та друзями. Також важко було адаптуватися в новому місті. Довгий час мені було складно порозумітися з новими однокласниками та знайти друзів. Але навіть коли я звикла тут жити, мене не покидало відчуття суму за рідною домівкою.

З того моменту пройшло досить багато часу, моє життя налагодилося, і я майже забула про всі ті жахи. Але 24 лютого, рано-вранці, я прокинулася від несамовитого плачу моєї матусі. Воно сказала лише два слова, які повністю занурили мене в атмосферу розпачу й болю: ”Почалася війна”.

Я намагалася заспокоїти маму, але й сама не могла стримати море сліз, що розривало мої очі й серце одночасно. Це було схоже на сон. Мені було складно повірити. що це сталося ще раз з моєю родиною. Почуття несправедливості з’їдало мене зсередини. Я читала новини з почуттям дежавю та не відчувала реальності.

Було зрозуміло, що всі ми замуровані на невизначений час у чотирьох стінах. Усе це через свій страх. Але в цей раз ми вирішили, що нікуди не поїдемо. Ми з мамою зібрали тривожну валізу та зробили запаси продуктів та різних ліків. Невдовзі до нас приїхали наші близькі родичі, що змогли вирватися з уже окупованих територій. Неймовірно важко було слухати розповіді про те, що там коїться. Усе це досить швидко ввело мене в депресивний стан.

Наш район міста Кривого Рогу знаходиться у прифронтовій зоні. І вдень, і вночі ми чуємо вибухи. Нещодавно ненависний ворог обстріляв наш житломасив касетними боєприпасами. Неодноразово були обстріли нашої території снарядами з реактивних систем залпового вогню, тому ми всі дуже важко переживаємо будь-які загострення на лінії фронту. Навіть незначне відлуння від роботи артилерії призводить до того, що я не можу зупинити свою істерику. Я ніби повертаюся в той момент мого життя, коли мені було шість рочків. Тоді я постійно молилася на колінах перед тим, як лягти спати, аби прокинутися з живими та здоровими батьками, братом та родичами. Зараз я роблю те саме…

Сподіваюся, що дуже скоро закінчиться ця війна, усі ми зможемо жити в мирі та злагоді. Люди повернуться з-за кордону у свої домівки, усі руйнування відбудують , і ми будемо жити, як раніше. Зможемо спокійно прогулюватися парком та не боятися того, що може неочікувано статися наступної хвилини. Зможемо спокійно засинати та не боятися, що це був останній прожитий нами день і більше ми не прокинемося. Усі діти отримають своє щасливе та безтурботне дитинство.