Бондаренко Валерія, 15 років, учениця 10 класу Синельниківського ліцею № 6

Вчитель, що надихнув на написання есе: Козечко Наталя Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Зима 2022 року…. Я жила звичним життям: ходила із задоволенням до ліцею, раділа зустрічам із рідними людьми, планувала своє майбутнє. А рано-вранці 24 лютого мене розбудили мамині слова: «Доню, війна!». Чи відразу я зрозуміла, що почалося повномасштабне вторгнення на наші землі? Звичайно, ні! Спочатку я не хотіла в це вірити: здавалося, що це не надовго, що це – якась прикра помилка.

Проте з кожним днем ситуація ускладнювалася: усе частіше я стала чути вибухи, бачила занепокоєння й невимовний розпач в очах своїх рідних батьків, із жахом переглядала новини, тепер уже усвідомлюючи, що доля приготувала для моєї України жахливі випробування. Буча…Ірпінь…. Гостомель…Маріуполь… Серце розривалося від болю, і хвилювало лише одне запитання: «За що?». Адже гинуть ні в чому не винні люди! Усі ми знаємо, що досить часто внаслідок російських обстрілів жертвами стають звичайні мирні жителі… Мені вдвічі болючіше, коли покидають цей світ маленькі діти, у яких усе життя попереду. Згадаймо чотирирічну Лізу Дмитрієву з Вінниці, яка загинула під час ракетного удару. Світловолосе карооке янголятко, не підозрюючи про небезпеку, просто йшло разом із мамою на заняття до логопеда… У мене навіть зараз перед очима ця дівчинка в бузковій сукні посеред лавандового поля. Щаслива бігає. Радіє життю. Саме такі світлини та відео, розміщені на сторінці її мами в інстаграмі, мені закарбувалися в пам’яті. Як тепер неньці бути без своєї донечки? Не уявляю, як пережити таку втрату.

Знаю, що найдорожче для кожної людини – це її сім’я, найрідніші люди. І дуже важливо знати, що з ними нічого поганого не трапиться. Коли ситуація у моїй області погіршилася, батьки прийняли рішення, що нам із мамою краще поїхати до іншої країни. 

І ми з ненькою вирушили потягом до Польщі. Безліч літніх людей та жінок із маленькими дітьми й домашніми улюбленцями їхали туди, де почуватимуть себе в безпеці.

Польща нас зустріла сонячною погодою і неймовірною тишею, проте щоночі в чужій країні мені снилося рідне місто Синельникове, мій мудрий тато й вірні друзі. Перебуваючи далеко від отчої землі, я зрозуміла, наскільки сильно люблю свою країну й усе, що з нею пов’язане. Через два місяці ми з ненькою повернулися назад, так як відчували нестерпну тугу за рідною домівкою.

Чи є у мене зараз відчуття страху? Звичайно! Але більше я не хочу покидати своє улюблене місто. Я навчилася жити з болем в душі, усвідомлюючи, що тільки тут, на Синельниківщині, я відчуваю себе по-справжньому щасливою, навіть незважаючи на те, що в нас війна. Я вірю в Збройні сили України; я бачу, як допомагають народу волонтери і звичайні люди, як дбає про наше світле майбутнє влада; я сподіваюся на краще, бачачи, як нас підтримує майже весь світ. Ми стали ближчими одне до одного, згуртованішими; і кожен із нас прагне одного – миру.

Мир…Таке бажане слово. Мрія кожного українця. А що ж означає Мир для мене сьогодні? Мир – це відсутність тривог, це спокій, душевна рівновага. Це щасливе життя в рідному місті з близькими мені людьми під прапором незалежної України. Я свято вірю, що ми переможемо й Мир обов′язково настане! Хіба ж можна жити в наш час без віри?