Павлович Орина, 9 клас, Херсонська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №44

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ласькова Марина Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я завжди думала, що Херсон - це місто тиші та спокою, де завжди чутно дитячий сміх, де вулиці наповнені голосами людей, які неквапом гуляють після роботи. Але одного дня все змінилося. Війна увірвалася, як ураган, знищуючи всі звичні речі й перетворюючи наше місто на холодну тінь.

Все почалося вранці. Я прокинулася від галасу в квартирі. Переді мною відкрилася сцена, яку я, мабуть, ніколи не зможу забути: мати плакала, тихо прикриваючи обличчя руками, тато мовчки збирав речі, а бабуся з дідусем дивилися новини. Я почула голос президента…

Лунало з телевізора: «Почалася війна». Ці два слова розсипалися в моїй голові, віддаючи глухим болем десь у серці. Я на мить застигла, намагаючись осмислити та зрозуміти що ж все це означає? 

З першого дня війни Херсон був  іншим. Вулиці, які раніше були сповнені життя, тепер нагадували поле битви - люди метушилися, кидаючи насторожені погляди один на одного. У магазинах стояли величезні черги, а на полицях було пусто. Моя сім’я теж не витрачала часу - ми всі пішли до магазинів, намагаючись створити хоч якийсь запас на невідомий час.

Настало перше березня. У цей день в сусідній будинок влучила ракета. Довго не вагаючись, ми направилися до  шкільного підвалу. Одна жінка попросила підійти всіх матерів, які прийшли зі своїми дітьми та промовила страшні слова, які закарбувались у моєму серці назавжди : «Напишіть прощальні листи своїм дітям і записки з їхніми іменами, прізвищами та адресами». Після її слів почулися всхлипи та плач.

Через кілька годин до нас зайшов якийсь чоловік і повідомив, що російські військові вже ходять по вулицям і ловлять людей. Після його слів настала гробова тиша.

Ми просиділи в підвалі близько чотирьох годин, поки все на вулиці не стихло. Люди почали виходити з підвалу по чотири людини, щоб потім повідомити іншим у підвалі, що на вулиці все спокійно. Цей день залишиться як один із найстрашніших.

Під час окупації людей ставало менше. Всі намагалися виїхати, але не всім пощасливилося виїхати живими... Російські військові активно намагалися знищити все, що було пов’язано з Україною, але наш незламний народ влаштовував мітинги та протести проти окупації росією. На початку червня, військові відрізали нам зв’язок. Ми не мали змоги дзвонити. Це був їхній план, бо ніхто не хотів купляти російські сімки.

На щастя, в деяких місцях  був інтернет і ми туди ходили, щоб повідомити рідним : «Зі мною все добре, я  жива».

Настало двадцять перше жовтня. Цей день був вирішальним для нашої сім’ї. Ще з двадцятого числа, на всі телефони херсонців стали приходити сповіщення про термінове евакуювання. Двадцять першого жовтня моя мати на роботі розмовляла зі співробітницею, і та їй сказала, що треба негайно виїжджати, бо російські військові хочуть стерти наше місто з лиця землі. Моя мати вирішила вивозити мене та мою молодшу сестру.

Коли мати прийшла з роботи, промовила: «Нам потрібно їхати, я повинна зберегти ваше життя».

З болем в  очах  бабуся з дідусем провели нас,а самі залишалися вдома. Ми вирушили на катері до лівого берега Херсона, щоб сісти на автобус до Грузії. Приїхавши, ми побачили, що наш автобус не пропускають російські військові. Інші пасажири, розповіли, що вони заборонили виїжджати, і наказали їхати на їхньому «евакуаційному». Цей автобус їхав до Сімферополя.

У нас не було іншого вибору, бо назад на правий берег вони нікого не пускали.

Зараз, я знаходжусь в місті Кутаїсі, Грузія, та ділюся з вами моїм шляхом. Я дитина, але не по роках вимушена бути дорослою.Я дуже пишаюся херсонцями, які незважаючи ні на що залишилися в Херсоні та волонтерять. Дякую нашим військовим, які боронять наші землі.Слава Україні! Слава нашим воїнам!