Мешканцям Юр’ївки було трохи легше, бо рашисти у них не жили, а тільки наїжджали. Але в окупації їм довелось відчути на собі обстріли і дефіцит продуктів та ліків

Я корінна мешканка села Юр’ївки. Тут мої батьки, діди і прадіди жили. Мені 67 років. Чоловіка немає, маю двох синів. Один у Миколаєві, інший - в Одесі. Працювала все життя в сільському господарстві тут, у селі. А зараз на заслуженому відпочинку.

Для мене слово «війна» – це щось страшне. Я не можу без сліз говорити… Моя рідна сестра живе в селі Павлівці Херсонської області. Це кілометрів за сто від Криму. Звідти зайшли рашисти, і сестра мене о пів на п’яту ранку сповістила про те, що війна. Ми все пережили дуже емоційно, були знервовані. 

Росіян тут було багато, але вони недовго в нас стояли. Хоча за цей час разів п’ять чи шість ходили по хатах, перевіряли, перекидали все й щось шукали. Ми щодня були знервовані, але дякувати Богу, що село наше трохи більш захищене. У нас тут річка Інгулець, і я так розумію, що росіян не влаштовувало наше село для розташування.

Звідси огляд був дуже поганий. Вони три дні побули в нас і відійшли у Снігурівку. Там і зупинилися. Це місто кілометрів за 8-10 від нас. А так – навідувалися, звісно, обходи влаштовували, розпитували про АТОвців. Але люди всі мовчали або казали, що нічого не знають. Певно, нам трапилася група росіян не дуже агресивних. Вірили нам на слово. 

Обстріли були. Постраждало небагато в нас, пару хат. Переважно була хаотична стрілянина з їхньої сторони, щоб на психіку людей тиснути. Я живу на краю села, від нас до річки метрів 500, то в сторону долини були обстріли. Ми ховалися по погребах. Це було страшно. 

А недавно, перед Великоднем, ракетами С-300 обстріляли Снігурівку. Наше село не зачепило, а в Снігурівці був жах. Такі потужні були вибухи! Ми й зараз потерпаємо: у напруженні весь час, тому що не знаємо, чого чекати від них. Сьогодні вночі Миколаїв обстріляли, а там мій син. Я дуже переживаю. Це ще й недалеко від нього було. 

Ми живемо на краю села, і через хату від нас пробиті були свердловини. А вище в селі в людей не було води. У них такі копанки, як басейни, і туди треба заливати. «Дякую» нашому старості, якого тут не було. Як усе це почалося, то він відразу нас покинув. Але знайшлися люди, які героїчно стали керівниками в селі, бо їм так підказувала совість. У нашій громаді зберігся трактор. У нього ставили бочки і людям розвозили воду вище по селу, де немає природних водойм.

Продукти брали з запасів. А потім із грошей, які «на смерть» тримали, скуплялися. Тут переважно пенсіонери залишилися, люди від 50 років і вище. Молодь уся з дітьми повиїжджала. І на оці свої заощадження трошки купили продуктів.

Потім їздили на Херсон, бо нам перекрили виїзд на Баштанку від Снігурівки. Спочатку можна було виїхати на Миколаїв, на Баштанку, а потім перекрили. Один був шлях – на Херсон, уже захоплений рашистами. Їздили туди по продукти. Пенсії в нас не було. Викручувалися завдяки одній жінці, яка взялася за це, завдяки депутату в Снігурівці, який давав довіреності людям. За цими довіреностями наші родичі та знайомі отримували гроші в Миколаєві й скидали нам на карточки. А ми потім їздили в Херсон і отримували готівку. 

З ліками взагалі була проблема. Платили шалені гроші та в Херсон їздили, щоб трошки купити. Аптеки були всі зачинені, розбиті, пограбовані. Тяжко і страшно подумати… 

Нас 10 листопада звільнили. Та хоча ми й відчуваємо радість, але тривога ще є на душі, тому що ми не знаємо, коли настане тиша. Як лягаю, у Бога прошу про це, і як встаю. Зранку відразу вмикаю телевізор і думаю: «Можливо, сьогодні скажуть, що війна скінчилася». Чекаємо. Може, у травні будуть гарні новини. Усі люди вже втомилися від цього. Якщо б сказали, що сьогодні чи завтра закінчиться війна, то всі б були на сьомому небі від щастя! Дай Боже, щоб скоріше все завершилося й настав мир! Ми за хлопців молимося, за наші ЗСУ.