Сініцин Михайло

11 клас, Плосківський ліцей Полянської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області

Вчитель, що надихнув на написання – Шипович Юрій Юрійович

Війна. Моя історія

Вітання. Мене звати Михайло Синіцин. На жаль, війна дійсно існує, і вона мене торкнулася…

Моя історія починається в невеликому містечку Красногорівка (Донецька область). Коли я народився, всі були щасливі, не було жодних думок про війну, жодних переживань про будинок, про рідних. Так я провів 15 років, незабутніх та безтурботних років. Але раптово спокій зник - стало всім тривожно.

24 лютого 2022 року ми всі спокійно спали, коли мій старший брат, який на той час жив у Бучі, подзвонив і сказав, що розпочалась війна. Якраз Буча стала її епіцентром. Він почав дзвонити нам: дзвонив мені, мамі, татові і не міг додзвонитися. Слава Богу, мама прокинулася і підняла слухавку. Саша говорив квапливим голосом, що почалася війна. Мама спочатку подумала, ніби він жартує. Сказала: «Синок, ти ж знаєш, як це війна, не жартуй так». Саша відповів: «У тому й жах, що я знаю це!»…

Просто ще до війни були обстріли з ДНР. Ми навіть звикли до вибухів. Мама почала переживати і розбудила всіх нас. Саша розповідав, що скрізь пробки, немає ні таксі, ні автобусів. Та йому дуже пощастило: у Саші була дівчина, яка якраз їхала зі своїм батьком додому до Вінниці. Саша зміг виїхати.

Ми думали, що до нас це не дійде, що буде все добре, принаймні сподівалися, але, на жаль, ми помилялися. На початку війни ми не постраждали, а ось потім почалися обстріли. Почалися всілякі проблеми:

відключили воду, світло, опалення. За водою ми ходили до колодязя, який знаходився через кілька вулиць від мого будинку. Добре, що у нас була піч, ми розпалювали її вугіллям – так як у Донецькій області багато шахт. У магазинах закінчилися всі продукти, буквально всі полиці були порожніми, тому з їжею нам допомагала церква.

Якось я зі своїм другом поїхав за молоком в кінець міста. Спочатку мама не хотіла мене відпускати, але я її запевнив, що ми швидко - це 10 хвилин їзди, і мама відпустила. Ми поїхали через поля, і раптом чуємо той самий свист снарядів: почався обстріл. Тоді вимкнувся зв'язок, мабуть, снаряд потрапив у трансформатор. Мама не могла додзвонитися до нас і дуже переживала.

Я обернувся - і буквально у 100-200 метрах вибухали снаряди. Ми злякалися, не знали, що нам робити: лягати на землю або швидше їхати додому. Ми вирішили вернутись, і через стрес почали крутити педалі швидше.

Десь за п'ять хвилин приїхали додому. Батьки дуже переживали: тато виїхав на машині, щоб знайти і забрати нас, але ми встигли приїхати швидше, ніж він від'їхав від будинку.

Знаєте, коли сидиш і чуєш постріл, думаєш - усе, це кінець, але ні, я живий. Я вже не боявся, хоч почуття безвиході наводило страх. Батьки якнайшвидше вжили заходів.

У Закарпатті у нас є друзі, на початку війни вони нам дзвонили і говорили, щоб ми їхали до них. Так ось ми прислухалися і поїхали. Але

у Красногорівці залишилося чимало моїх друзів, які не можуть виїхати. Є багато причин: брак фінансів, інвалідність, немає машини.

Але благо, у нас є наші військові, волонтери. Вони допомагають людям, вивозять їх подалі від фронту, дають їжу. Але, на жаль, у них не нескінченні кошти, тому давайте допомагати чим можемо нашим військовим.

Насправді, в Росії у мене теж було багато приятелів. Там така пропоганда, що навіть мої російські друзі відвернулися від мене і казали, що так вам «бандерівцям» і треба. Я відчув зраду. Ті люди, з якими я колись гуляв вулицями, їв за одним столом, тепер проти мене…

На завершення хочу сказати таке: я вважаю, що нам не можна звіріти, радіти кожній смерті росіянина, тому що тоді ми станемо саме такими, як вони нас вважають.