Ми вимушені були тікати, коли орки зайшли в село і над головою вперше пролетіла касетна ракета. На даний час село деокуповане, але щодня його обстрілюють дрони, артилерія, гради.

Мій будинок розбили у мене на очах, коли мала можливість приїхати в село. Тому ми бездомні і зараз сидимо в Миколаївській області.

О 5 ранку я добре почула вибухи у вікно на Кульбакіно. По Лиману звук добре переноситься. Я пішла на роботу, працювала тоді в сільраді, і спочатку не повірила, що почалася війна.

Діти були в шоці, але виважено і серйозно розуміли, що треба слухати маму. Вони знали, де вихід і де можливі прильоти. Коли ракети летіли на село поряд, ми ховалися в коридорі, і вони, як мишки, швидко перебиралися туди по команді.

Після деокупації я їздила в село на роботу. Заставляли. Пережила, коли КАБ влучив у будівлю - залишилася жива, слава богу.

Але страшним був обстріл вдома о 21 годині, коли на очах розбили будинок. Мене врятувало лише те, що я втекла за три хвилини.

Стан стресу вплинув на здоров'я. Психологічно важко, апатія, режим очікування - все виснажує. Справляємося, відволікаючись поїздками в гарні місця України.

На початку війни допомагали всім. Зараз у місті Первомайськ, де ми проживаємо вже два роки, гуманітарної допомоги не видають. Навіть ВПО зняли, бо чоловік військовий, значить, «вам на все вистачить». Але ніхто не питає, скільки коштує зняти житло, нагодувати двох дітей та двох пенсіонерів, скільки йде коштів на ліки...