Родина Вікторії однією із перших вирвалась з оточеного Маріуполя тринадцятого березня. Їм вдалося вижити завдяки підтримці один одного та сусідській допомозі. Нині сім'я розкидана по світу, та всі чекають, коли з’явиться можливість повернутися в рідне звільнене місто 

Я з Маріуполя. На початку війни у місті були я, мій син та мої батьки. Перша думка, яка промайнула у моїй голові, була про те, що все може розгортатися як у 2014 році. Та вже одинадцятого березня я зрозуміла, що мої рідні можуть загинути, тож нам потрібно виїжджати.

Було зрозуміло, що з кожним ударом нас може не стати, адже поруч розривалися бомби.

Кожного дня ми ходили з сином до підвалу під магазином, щоб перевірити, чи не засипало там людей. До нас ходили так само.

Страшно було, коли літали літаки над головою та скидали авіабомби. Я добре пам’ятаю це відчуття, коли ти сидиш в бомбосховищі, а стіни здригаються настільки, що ти розумієш – на поверхні майже нічого не залишилось.

За продукти я не можу нічого сказати, бо в мене були запаси, яких повністю вистачило на всю мою сім’ю. Найгірша ситуація була з хлібом. 24 лютого я купила шість буханок, а станом на 13 березня у нас залишилась ще одна. Тобто, ви розумієте, яким чином ми його їли, як різали, щоб всім вистачило на перекус хоча б раз в день. Але якщо б навіть не було запасів, у нас були дружні сусіди, ми один одному допомагали. 

З водою також було не дуже, але ми жили біля водоканалу, батько кожного дня стояв по 5-6 годин для того, щоб її хоч трохи набрати. Для технічних потреб ми топили сніг у відрах. А от з ліками з кожним днем все було гірше, але також допомагали сусіди. 

Ми виїхали 13 березня і, напевно, були одними з перших, хто відкрив дорогу на Бердянськ, а потім на Запоріжжя. Виїжджали ми на власних автівках.

Запам’яталися бомби, які вибухали перед машиною, заміновані дороги, де доводилося об’їжджати міни, щоб на них не наїхати.

Запам’яталися повалені дерева, бо мені після того, що ми пережили, хотілось зупинитися, забрати їх, зробити з них дрова, бо так ми робили в Маріуполі. А ще добре пам’ятаю емоції, коли ми з моїми колегами вийшли з оточеного міста, коли студенти розпочали виходити на зв’язок. Цю радість, яку ти відчуваєш, ні з чим не зрівняти, бо розумієш, що вони живі.

Я змогла виїхати з Маріуполя, як і моя сім’я. Ми всі живі, але всі знаходимося у різних куточках. Я змогла знайти роботу і дуже цьому рада, батьки зараз в Німеччині, син – в Америці, донька – в Нідерландах. Коли ми всі зустрінемось – я не знаю, але в Маріуполі у нас нічого не залишилось. Ми почали життя з нуля. 

Я повернулася до Києва з Європи. Не можу зараз стверджувати, що якщо в Києві почнеться те саме, що в Маріуполі, я не виїду з нього, тому що я не вважаю, що моя смерть буде комусь потрібна. Але зараз я не збираюсь нікуди виїжджати.

Мені допомагає моя родина, я бачу, як тримаються мої батьки, яким по 70 років, які в один момент втратили все. Їхній будинок палав два рази, вдруге вигорів повністю, але вони живуть і дивляться з надією в майбутнє. Це батьки, які не плачуть кожного дня. Діти і мої студенти чогось прагнуть, розвиваються, в них є жага до знань – це дає сили.

Я вірю що ми переможемо і будемо жити в мирі. Але поки я не бачу ні можливості, ні якогось прогнозованого майбутнього повернутись в Маріуполь. Але мої батьки обов’язково повернуться, якщо він знову буде українським.