Філеткіна Софія, 16 років, учениця 11-го класу Перещепинського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Базя Юлія Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Пронизливий крик пронісся лавиною відчаю. Стогони болю перекривають будь-які інші звуки. Криваві ниточки вислизаючого життя обійняли все, на що може пасти погляд. Сльози, які, здається, не мають свого ліміту, вже повністю просочили землю. Простір вкотре здригається, чутно, як якась будівля востаннє видає жалісне виття-вибух.

Навколо хаос. Навколо пекло. Навколо війна.

Скажіть чесно, чи багато значення ви надавали тому, як проходить ваш день? Чи звертали увагу на те, що птахи сьогодні співають особливо милозвучно; що сонце вперше за тиждень світить настільки яскраво, що без окулярів ніяк; що десь в парку людина заливається щирим, дзвінким сміхом, і зараз вона щаслива як ніколи? Чи помічали ви, що у вашої коханої людини з‘явилася нова, зовсім непомітна, родимка? Чи помічали ви наскільки прекрасне життя без постійного страху?

Я не помічала… Не цінувала, просте 24 лютого змінило мою піраміду пріоритетів занадто круто.

Знаєте, це страшно. Неймовірно страшно, коли  неможливо прийняти, усвідомити, повірити, що цей жах — правда. Коли ти нічим не обтяжений засинаєш, а прокидаєшся… Дідько! Ти прокидаєшся начебто морально контужений зверху й донизу. І таке враження, що тебе за ніч просто виїли зсередини. І як тепер набрати моральну вагу? От як?..

24 лютого Україна прокинулась дуже рано. В цей день спокійне, ніким не ціноване життя кожного закінчилося. Просто в одну мить. Було нормальне — стало жахливе. Виходить, що таке буває.

Моє серце обливається кров’ю від кожної новини про смерть нашого героя. Мені настільки боляче, коли ще зовсім молоді, але такі хоробрі захисники, більше ніколи не зроблять ані подиху. За кожного солдата хочеться особисто скрутити шию геть усім рашистським чортам.

Стільки людей залишилося без батька, сина, брата, чоловіка. Стільки людей залишилося без частини свого Я, без частини серця. Я не хочу навіть уявляти ту кількість болю, яку вони у собі носять кожен день. Господи, та це ж невимовно важко. Це нестерпно. Це страшно. Біль, який кожну секунду перемелює усю душу. Як у м’ясорубці. На найвищих обертах. Повністю. Вщент.

Мені шкода кожного, хто втратив близьку людину через війну, але моя жалість їм нічим не допоможе. Я не знаю точних почуттів цих нещасних, бо усі дорогі мені люди зараз у безпеці. За це я Богу ладна молитися кожен день.

Своїм становищем моя сім’я користується сповна. Стільком солдатам ми особисто привозили все, про що вони тільки просили. Здавали кров, ремонтували транспорт, аби у воєнних була змога швидко пересуватися по місцевості… Аби тільки живі. Аби здорові. Аби в мирній Україні. І це ще одна причина, через яку я неймовірна вдячна долі. Ми маємо змогу допомогти нашим героям. Це найголовніше. Хто, якщо не ми? Це наша місія. Ми повинні.

Я щиро вірю, що всі страждання, які зараз на собі відчуває наш народ — не просто так. Ми доведемо усім, хто хоч на секунду посмів засумніватися у єдності, хоробрості, незламності нашої нації. Ми — нащадки легендарних козаків, ми свою Батьківщину не віддамо нікому. Україна вже перемогла у цій війні. Україна віднині для усіх буде прикладом. Україна тепер безсумнівний еталон для кожного.

Буде тяжко, буде важко, але наш народ у порошок перемолотить усіх ворогів.

Вистоїмо. Зможемо. Відновимося. Вірю й молюся. А Бог чує…