Олеся пережила в Маріуполі гуманітарну катастрофу, обстріли і бомбардування, бачила, як гинули мирні люди. Їй вдалося виїхати з міста, а повертатися уже нікуди. Вона тримається завдяки любові до рідних і сімейним цінностям. 

Я народилась і жила в Маріуполі. Війна для нас почалася 24 лютого о четвертій ранку, як будь-яка фашистська війна. На моєму годиннику була 4:01, коли ми почули перші вибухи. Ми були вдома, спали. 

24 лютого ми переїхали в центральний район міста. Першу ніч ночували у родичів, потім ходили до підвалу однієї зі шкіл. Наприкінці лютого ми були вже у підвалах, а потім переїхали до друзів в інший район – тобто, мігрували по місту в залежності від того, де стріляли. 

По-перше, коли не було зв’язку і електрики з 2 березня, була проблема з інформацією. З їжею – абсолютна гуманітарна катастрофа. Проблема – дістати їжу, дістати воду. Тепло – ще більша проблема, тому що було дуже холодно, ліків не було. 

Ми шукали хоч якусь їжу: власне, сиділи майже всю блокаду на воді і рисі, а потім один із підприємців почав роздавати їжу, але вона була прострочена, поганої якості. Втім, я встигла дещо вихватити, і ми це їли: все варили, так вона була хоч їстівною. З ліками вирішити проблему в тих умовах було неможливо. Волонтери були в центрі міста, але туди було небезпечно йти. Місто було не підготовлене, це треба визнати.

Власне, війна – це шок у прямому сенсі. Особливо те, що знищували мирне населення і місто всіма видами важкої зброї, тобто «Градами», мінами, авіабомбами, ракетами. Снайпери також стріляли в населення. Люди гинули масово.

Тим не менш, мене зворушило до глибини душі, що населення зорганізувалося, і в принципі, маріупольці по-людськи один до одного нормально ставилися. Єдність людей і цінність життя, любов до рідних, саме відчуття любові – воно, звичайно, загострилося. Воно було таким виразним… Необхідно любити, цінувати і за можливості рятувати своїх близьких.

Ми вирішили, що потрібно їхати, коли побачили колони автівок, які виїжджали з Маріуполя. Ми дізналися, що перші машини пробилися. Це було, власне, саме після бомбардування Драмтеатру, а також ракетного обстрілу будинку з моря. Перебувати у місті вже було небезпечно,  потрібно було виїжджати. У зв’язку з усім цим ми вирішили ризикнути, і виїхали 16 березня.

Ми залишилися без нічого, у нас немає житла. У нас немає нашої батьківщини, Маріуполя. Війна відібрала все, що ми мали.

У мене і раніше були на першому плані сімейні цінності – моя родина, батьки. Я люблю своє коріння, свою сім’ю, своє місто, в якому я народилася. Я знала там кожну доріжку. Українські погляди у нас завжди були – ще до війни 2014 року. Власне, саме людські цінності допомогли маріупольцям вижити, але, на жаль, багато маріупольців загинуло. Багато зниклих безвісти, і на жаль, немає надії, що вони вижили. Люди цінували життя і намагалися допомогти іншим.

Я не політолог, щоб вирішити, коли закінчиться війна, – це вирішують еліти, які домовляються між собою. У нас дуже потужний ворог, на жаль, – і ми не знаємо, що він захоче і як він далі буде діяти. Звичайно, ніхто не виносить в інформаційний простір, чого вони насправді бажають, але світ має об’єднатися і подолати цього ворога заради людяності і людства.

Про майбутнє важко говорити оптимістично. Хочеться, щоб це майбутнє було в Україні, щоб ми повернули свої території до законних кордонів, щоб ми повернулися до Маріуполя, щоб все відновлювалося. Але треба якось фізично захистити кордони, щоб у майбутньому не було спроб знову воювати з Україною.