Гостєв Олександр, Комунальний заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж будівництва і архітектури»
Вчитель, що надихнув на написання есе - Діана Гольде
«1000 днів війни. Мій шлях»
Мене звати Олександр. Я з міста Рубіжне, що на Луганщині. Мені вісімнадцять, хоча іноді здається, що війна помножила на десять мій вік і розділила на нуль моє минуле.
Не знаю, чому, та найяскравіший спогад про моє колишнє мирне і спокійне життя – це момент, як у синьому небі вільно літають дві пташки. Вони наче танцюють у вишині…
Разом з війною у моє життя прийшов страх. Він не був постійним моїм супутником, а раптово з’являвся і так само раптово зникав.
Можливо, так було тому, що у мене не було часу боятись, бо для нашої «підземної громади», на яку перетворились мешканці нашого будинку, я був кимось на кшталт розвідника. Я бігав по місту, навіть під обстрілами, у пошуках безпечних стежин для пересування, хоч якоїсь провізії та елементарних засобів гігієни. Якщо розвідка була вдалою, я збирав чоловіків, які були у нашому підвалі, і ми разом вирушали за водою чи якоюсь їжею. Задача знайти хоч щось їстівне у наполовину роздертому війною та переляканому місті була дуже складною, та ми якимось дивом знаходили…
Часто доводилось просто падати на землю чи асфальт або стрибати у брудні та холодні спуски підземних приміщень, бо починались обстріли.
Пам’ятаю, як ми з другом сиділи на лавочці у нашому дворі, і тут раптово почався обстріл. Ми швиденько втекли, та спокійно сидіти в укритті я не міг: незадовго до цього моя мама пішла побачитись зі своєю подругою. Я не знаходив собі місця. Я від розпачу стукав ногами по кам’яній підлозі, до крові кусав губи і заламував пальці на руках.
Дочекавшись, коли настане тиша, я стрілою вилетів з підвалу і кинувся шукати матір.
Через дорогу від місця, де ми ховалися, палав магазин одягу, димилися вирви від снарядів, а поруч з тими вирвами навіки застигли у неприродних позах п’ять людських тіл. Хтось кричав мені: «Зупинись! Не ходи туди!» Я ж, немов не чув тих криків, і рухався далі, уважно оглядаючи кожне мертве тіло і молячи Бога про те, щоб серед них не було моєї мами. На щастя, її там не було, але це зовсім не означало, що вона так само не лежить зараз десь у чужому дворі…
Я страшенно боявся її втратити. Боявся залишитися сам на сам з цією війною.
Ця клята війна вже забрала мого дідуся, якій лежав у лікарні і знаходився на штучній вентиляції легень. Після обстрілу лікарні дідуся не стало…
Слава Богу, мама знайшлася. Перелякана, але жива. Вона перечекала обстріл у безпечному місці і потім повернулась додому.
Сьогодні, коли я вже досить далеко від тієї страшної реальності, у яку мене, неначе у страшну комп’ютерну гру, закинула війна, я намагаюся забути те, що, здається забути неможливо. Я б хотів забути, як ховали загиблих дітей просто у сусідньому дворі; я б хотів забути ті розпластані на асфальті людські тіла; я б хотів забути палаючі руїни свого рідного міста.
Та я нічого не можу забути, бо про це нагадують навіть звички, яких я не можу позбутися.
Одна з них- це у вільний час надягати навушники. Просто надягти навушники і сидіти в них, слухати тишу. Там, у Рубіжному, коли починались сильні обстріли, я теж так робив: надягав навушники і намагався заснути.
Не знаю, як складеться далі моє життя, та знаю одне: я ніколи не буду вживати ні алкоголь, ні наркотики. І палити не буду. Життя – занадто цінна річ, щоб витрачати її на дурниці.
Обов’язково хочу відвідати Чорнобильську зону відчуження. Я виріс на серій комп’ютерних ігор «Сталкер», то ж мені близька атмосфера покинутого і завмерлого міста. Я би навіть перетворив Чорнобильську зону відчуження на Чорнобильську Аномальну зону. Можливо, хтось скаже, що це дурниця, та я ладен віддати все, щоб така зона реально існувала.
Та мріяти я буду потім. Зараз головне –перемогти у цій війні.