Волокітіна Марія, 10 клас, Ліцей №10 імені В. Г. Короленка Полтавської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Савченко Юлія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це слово, яке приносить біль і сльози, руйнує надії та залишає рани на серцях людей на довгі роки, але ось уже минуло 1000 днів, і війна стала частиною нашої реальності. Вона змінила всіх нас. Це есе — про мій шлях через ці 1000 днів війни, про зміни, втрати й силу, яку я знайшла всередині себе.

Перший день: Шок і страх.

24 лютого 2022 року. Ранок. Мама будить мене і стривожено, дивлячись у вічі промовляє: «Вставай. Почалася війна». У цей момент страх пронизав мене до кісток, коли я побачила, як усе, що було важливим, може зникнути в одну мить, і я нічого не могла зробити, щоб це зупинити. «Що робити?» — ці слова раз за разом промовлялись у моїй голові, але відповідей не було.

Тремтячими руками я вмикаю новини і бачу, як далеко російські війська просунулися на території України. Уся сім’я метушиться, ніхто не знає, що робити далі.

Ми вирішуємо терміново йти до магазину, щоб закупити товари першої необхідності. У чергах на касах стояли десятки людей, в кожного в очах страх, невідомість і розгубленість.

Війна на порозі: Наші думки і надії.

Протягом перших тижнів відчуття страху було невідступним. Кожен день ми дізнавалися про нові атаки, руйнування, поранених і загиблих. Орки просувалися все ближче та ближче. Життя перетворилося на нескінченне очікування: чи дійдуть окупанти до нашого міста?Чи вистоять наші воїни?Але навіть у цей час ми намагалися жити далі.

Перші місяці: Пошуки рівноваги.

Місяці йшли, і ми поступово звикали до нового ритму життя. Вже не було так моторошно при звуках сирен, хоч серце все одно стискалося при кожному повідомленні про нові обстріли. Ми ховалися в укриттях, вивчали маршрути евакуації, слухали новини і думали про те, як довго це триватиме.

Я зрозуміла, що війна — це не лише фізична боротьба, це й боротьба психологічна.

Найважливіше було зберегти розум у рівновазі, незважаючи на хаос довкола.

Втрата близьких: Біль і пам'ять.

Однією з найгірших реальностей війни стали втрати. Війна забрала в мене найкращу подругу. Цей дзвінок від її мами перевернув багато чого. Ми з нею разом росли, сміялися, ділили секрети під зорями. Я пам’ятаю, як ми мріяли про майбутнє, обіцяючи завжди підтримувати одна одну. Але все змінилося в одну мить. Я шукала її в натовпі, сподівалася, що це лише кошмар.

Коли дізналася, що її більше немає, світ обірвався. Горе наповнило моє серце, і з кожним днем відчуття втрати ставало дедалі важчим.

Але разом із болем прийшло розуміння важливості пам’яті. Я навчилася цінувати кожну хвилину з тими, хто поруч, і шанувати пам'ять тих, кого більше немає з нами.

Переоцінка цінностей.

Війна змусила мене переосмислити все, що я вважала важливим до неї. Навчання, плани на майбутнє, матеріальні речі — усе це відійшло на другий план. Головним стало життя, здоров'я моїх близьких і можливість бути разом, навіть у найскладніші часи. Думаю, що українці навчилися жити сьогоднішнім днем, цінувати кожну хвилину і знаходити радість у найпростіших речах.

Мій шлях вперед.

Ці 1000 днів війни змінили мене назавжди. Я не знаю, що чекає на мене в майбутньому, але знаю, що стала сильнішою. У тих хвилинах мовчання, коли серце стискається від болю, приходить усвідомлення — війну не можна забути, але можна знайти сили жити далі. Залишившись без близьких, всі українці обіцяють пам’ятати, зберігати пам'ять, щоб майбутні покоління знали про цю жорстокість, про ці сльози, про цю втрату.  

Мій шлях був сповнений болю, втрат і боротьби, але водночас я знайшла в собі нові сили, надію і прагнення до кращого життя.

Війна навчила мене стійкості, солідарності та глибокого усвідомлення цінності людського життя. Цей шлях ще не завершився, але я вірю, що на ньому є місце для перемоги, миру і нових надій!