Кучерешко Дарина, 11 клас, Комунальний заклад "Кухченський ліцей" Локницької сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Погорілець Галина Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Звичайний зимовий ранок… Шкільний автобус чекає мене на зупинці. Але незрозуміла метушня огортає страхом, навіює роздуми, зупиняє мої молодечі мрії та запал. Мрії ЖИТИ, ЛЮБИТИ, ЛЕТІТИ!

«Розпочалась війна!  - оголошено всім у школі. – Зберігаємо спокій, діємо за вказівками…!»

…Кордон з Білорусією - рукою подати, якихось 20 кілометрів… Уже на другий день після оголошення наступу доводилось тремтіти від гуркоту літаків, які низенько пролітали  над нашим селом. Тато, як і всі інші односельчани, в групі добровольців їдуть копати окопи. Мама в неспокої складає «тривожну валізу»: документи, ліки, найнеобхідніші речі – все на всякий випадок… І так… весь цей час…

День змінює ніч, на зміну темряви приходить світлодень. Ідуть дні, місяці, роки… Мою молодість поглинула війна,  мої найкращі роки вкрадено агресором, мрії-потоптано, плани-розбито…

Шкільні роки ідуть до завершення. Життєва круговерть повертає мене до роздумів. А мені так хочеться ЖИТИ, ЛЮБИТИ, ЛЕТІТИ. Розправити крила не в змозі, в повітрі витає дух болі, тривоги, печалі, сліз. Час від часу встелені квітами дороги, по яких планово курсує наш шкільний автобус. Уроки  в школі чергуються з сигналами сповіщення «Повітряна тривога! Пройдіть у найближче укриття!» Дистанційне навчання ніхто не відміняв…

І тут поглинають мої думки слова Лесі Українки:  «Contra spem spero!» Хочеться кричати на весь світ, просити допомоги захисту.  Душа кричить! А світ мовчить!

…А сьогодні для мене пролунає в школі останній першовересневий дзвінок. Я, шістнадцятилітня юнка, понесу в своє життя спомин і про ці роки навчання… Похапцем збираю букет з найгарніших айстр для своїх милих, рідних серцю вчителів, які вчили спокійно жити в неспокої, не залишати мрію і йти в майбутнє з надією і вірою в найкраще!

…Незвичайний осінній ранок… Шкільний автобус чекає на мене…