"Боявся, що проллється кров: на мітингу дуже багато було дітей…"

23 лютого 2022 року режисер Херсонського обласного музично-драматичного театру ім.М.Куліша Сергій Павлюк повернувся додому пізно. У театрі була прем'єра вистави «Вічність і один день» за п'єсою Милорада Павича. А на ранок вже була нова реальність. У перший день повномасштабного вторгнення він перевіз сім’ю з квартири у дачний будинок. Так в одній кімнаті зібралися Сергій з дружиною, п’ятеро дітей та два коти. 

Режисер одразу приєднався до муніципальної варти, займався гуманітарною допомогою. А вже за кілька днів, 4 березня, Сергій Павлюк вів стрім з площі Свободи у окупованому Херсоні - анонсував мирний протест. Та крім мирних акцій, на які збиралася величезна кількість херсонців, Сергію довелося ходити ще й на допити. Після кількох «зустрічей» стало зрозуміло – ані режисера, ані його родину у спокої не залишать, навіть пересуватися містом було вже небезпечно. 

Виїжджали з окупації 18 квітня. Сергій віз трофей – великий прапор України, в якого є окрема історія… 

Для мене війна ще почалася в 14-му році. Я тоді вже мав можливість ставити в Луганському театрі виставу «Ніч на полонині» Олександра Олеся. Для мене ці вісім років були не АТО, а була війна. 23 лютого у мене відбувалась довгождана прем’єра; майже два роки її готували в театрі. Тяжкий був процес. Вийшла за Павичем вистава «Вічність і один день». Я повернувся додому геть втомлений, але щасливий, бо нарешті відбулась прем’єра. Підвіз мене таксист і привітав мене зі святом. Я так собі подумав: «Це, певно, святом він прем’єру мою бачив». Він каже: «Да, нет, я вас поздравляю с 23 февраля». Це останні людські такі слова я почув.

А дома собі в будиночку запалив ватру, з’їв голубці прем’єрні, які дружина мені завжди робить на прем’єру, і ліг собі щасливий спати. Зранку зателефонувала дочка і каже: «Тату, почалась війна». Звичайно, я спочатку не повірив що до чого. Яка війна? А потім я почув вибухи. У нас будинок десь за сім кілометрів від Чорнобаївки. Я вибіг на вулицю, побачив, що в Чорнобаївці горить аеропорт. Побіг за сім’єю. Вони в мене були в квартирі. Забрав родину, бо я  думав, в будиночку, де я ночував, саме безпечне місце на околиці міста. Я був впевнений, що там безпечне місце для моєї сім’ї. Виїздити з Херсону…

В нас є машина, але думки виїздити з Херсону взагалі не з’являлося, до того, всі заправки були забиті машинами. Банкомати. 

Я був біля трьох банкоматів, стояв в черзі, щоб зняти готівку. Готівка закінчувалась – я перебігав до іншого банкомату. Зрозумів, що це марна справа. Повернувся до дітей, і так от ми зустріли 24-го війну.

У мене наразі п’ятеро дітей віком від 23 до 3 років (чотири дівчинки і хлопчик). Ми всі зібралися в цьому будинку, і машина у дворі стоїть. Можна було її дозаправити, щоб виїхати з міста, але думки такої не виникало, бо це твоє місто, твій будинок, і були впевнені, що тут все буде добре. 24-го (щоб ви розуміли) в місті уже не виявилось ні СБУ, ні міліції, ні представників влади. Виявляється, уже всі знали про війну, крім мене, що вона може бути. А я за прем’єрою ці новини випустив з уваги. Виявляється, що місто кинуте. Орки з перших днів почали пробиватися через Антонівський міст, і ми постійно чули вибухи, дивилася за зведенням, але орки дуже швидко пройшли через Антонівський міст. В саме місто вони не заходили, а по окружній їхали в сторону Миколаєва.

Семенівка – це біля окружної таке село, недалеко від Антонівського мосту, якраз знаходився мій майбутній зять – хлопець моєї старшої доньки. Він якраз і слідкував з криші будинку, як активно і дуже швидко рухаються колони. Передавав це хлопцям ЗСУ. Зять у мене вже працював над наближенням до перемоги.

На той час взагалі було незрозуміло, що відбувається. Постійні вибухи, налети. І все ж таки, чомусь орки не заходили.

Завдання їхнє було пробитися до Миколаєва. В сам Херсон вони зайшли зі сторони Білозерки. З 1 березня вони почали заходити, а не від Антоновського мосту. Я почув (у мене двір звідти недалеко, і я почув бій. Це були хлопці з ТРО, які намагалися зупинити їх, там було за різними оцінками, хтось каже 15, а хтось каже 30. Бій тривав в Бузковому парку хвилин 30. Потім, через декілька днів ми побачили в ютубі відео, як хлопці там покрошили всіх, тому що вони зранку і світлий день з коктейлями Молотова, з «калашниками»  стояли за тонкими деревами, ховалися і чекали орків. Їх просто покрошили, і це страшна смерть. І виникає питання: хто їх туди послав. Того 1 березня над моїм будинком пролетіло два снаряди, один впав за 200 метрів. Виявляється, що через дорогу (я особливо так не вдумувався), буквально за квартал від мене була автостоянка водоканалу. За автостоянкою, за метрів 500 були величезні цистерни для палива. Благо, що вони були висушені. До моєї фотокартки я це все нотував. Один снаряд пробив цю величезну каністру, а інший потрапив саме у двір, потрапив в машину, і ми з сусідом бігали тушили, допомагали тушити.

Жахлива картина. Ти розумієш, що це впало за 200 метрів, і ти родину по факту ніде не сховаєш.

З 25-го я вже почав виходити в мсто, записався в муніципальну варту. Ми ходили… Ну як ми ходили? Я ходив двічі вночі, і мене просили більше не ходити, бо я такий кремезний, бородатий дядько, і я дуже лякав людей. І тому хлопці з муніципальної варти перевели мене в гуманітарну допомогу, і ми почали відшукувати, де можна дістати продукти, бо всі магазини були закриті. Благо, я маю певні знайомства, у мене зв'язок з людьми, які мають склади. Рахуйте, що майже до 7-8 березня всі магазини, склади були закриті. І ми викуповували у власників муку, цукор, крупи різні. Сортували в одного товариша у дворі це все і потім інша група розвозила людям. Максимально намагалися допомогти. Цим ми займалися майже до червня місяця.

Третього числа вийшов туди, до центру пройтися. Пройшовся до парку, пройшовся біля міліції, яку розстріляли. Пройшовся біля СБУ, яке розстріляли. Обійшов навколо парку і пройшов до стели Небесної сотні, і там побачив цей прапор, який лежав в калюжі. Інший прапор був приспущений донизу. І я собі думаю: «Треба цю штуку красіво повісити назад, бо некрасіво, що вона в калюжі». Поліз на стелу, провід був перебитий, яким потрібно піднімати прапор, і в цей момент виглянув орк з будинку. Я спитав, чи можу я забрати цей прапор. Він сказав: «Забирай и уходи». І отак 3 березня у мене з’явився свій власний прапор. Я приніс його додому, думав вже стрімити і розповідати, що відбувається в Херсоні. Третього числа відбулося…

Прийшла інформація, що має приїхати до нас «гуманітарка» для зйомки кіно для орків. Я зафіксував для себе цю інформацію, і 4 березня о 13:00 вирубили взагалі зв'язок в Херсоні МТС, Київстар. Не можу пояснити, що відбувалось зі мною, тому що дружина постійно переживала, коли я виходив в місто. А то взагалі сказала: «Нікуди ти не підеш». Жінки так роблять інколи. Я сказав, що я піду. Удів кросівки старі і побіг. Поки я добіг (я вибіг о 13:15), побіг я до центру з кінця міста за хвилин 45 і уже встиг на кінець мітингу невеликого.

Там було чоловік 15-16 людей. Фури від’їжджали від Білого дому, та я ще встиг. Прибіг туди. Слава Україні! Героям Слава! Смерть ворогам! Все було колосально. Олександр, який певно був один з головних організаторів цих мітингів. Я спитав, коли наступний раз збираємось. Він сказав: «О 10-й годині завтра».

Я це застрімив, при тому, що інтернету не було. Я записав відео у себе на телефоні. Дивлюсь: хлопчина розмовляє біля мене по телефону. Я кажу: «А що ти робиш, ти маєш Київстар чи МТС?» А він каже: «У мене Лайф» – «Може, в тебе і інтернет є?»  Він каже, є. Може, ти роздати його можеш?. Він каже, та можу. Він роздав інтернет, і я в прямий ефір вийшов, розказав, що завтра ми будем збиратись на 10 годину. Всіх чекаємо, хто має бажання розмовляти з цими орками. Завтра, по можливості, передайте, що збираємось тут о 10-й годині і продовжуємо розмовляти з тими козлами і казати: Слава Україні! Героям Слава! Ну, отак от. Тому тримайтесь, Херсон – це Україна. Обнімаю вас. На зв’язку. Це відео стало вірусним. Воно пішло по всіх каналах, і я зрозумів, що завтра буде щось страшне, тому що дуже багато людей почало писати, що вони будуть.  Так як я в муніципальній варті, я зателефонував хлопцям, сказав: якщо завтра буде великий мітинг, треба, щоб хтось забезпечував охорону. О 9-й годині за мною приїхали.

О 9:20 я був біля ЦУМу. Вийшов до кінотеатру «Україна». Туди вже почали сходитись люди, почали вітатися, а на тій стороні стояв озброєний взвод орків. І отут мені стало трошки лячно за людей, тому що нібито я їх закликав.

Якщо щось трапиться, то хто буде винен. Я і кров. Я не хотів би на своїх руках мати кров людей. Знову-таки чому я таке зробив. Повірте, це незрозуміло, дурне воно по життю, і є таке дурне. Я пройшов. Переступив високий хлопець, через тинок переступив і пішов в напрямку орків. Підійшов до солдата і сказав: «Хто із вас старший?» Мене підвели до такого капітана, якому за 50 років було. Він високого зросту. Кажу так і так, зараз буде відбуватися мирний мітинг. У мене прохання не стріляти по натовпу і не вестися на можливі провокації. Я передати вам не зможу вираз обличчя цього орка, як у нього розширились очі. Але буквально через декілька секунд мене взяли з двох сторін під ручки і повели.

Я ще виглядав дуже специфічно, щоб ви розуміли.  Шкірянка куртка, високі шнуровані чоботи аж до коліна, в бороді заплетена маска театральна і дві косички з тризубами теж. Зовсім не націоналіст. Потім я принципово розмовляв з ними українською мовою. Мене протримали хвилин 10 на вулиці. Цей дідок почав зі мною розмовляти про те, що вони хочуть відновити Совєтський Союз номер 2, що Путін це зробить. Що НАТО на кордоні, що ми їх заразили коронавірусом. Така методичка класична. За мною зайшов здоровий кремезний дядько. Забрали мобільний, забрали паспорт. Завели в кімнату на першому поверсі. Прибіг дядько в цивільному, ФСБшник сивий, високий. Я для себе назвав його комендантом, тому що зрозумів, що він один з головних. Почав кричати, допитувати. Я працюю на СБУ, який мирний мітинг? «Мы тебя сейчас на подвал». Мене це не лякало.

Я казав, що людям потрібно викричатись, вони 10 днів сидять по підвалах. Дайте можливість мирному мітингу пройти, і люди спокійно розійдуться і нічого не буде.

Головне, щоб ви не велись на провокації. «Сейчас все, тебе будет очень больно». І десь побіг він, забрав мій паспорт і побіг. Знов підсів ГРУшник, почав випитувати. Класичний допит: як звати, ім’я, вулиця. Я говорю: «Ви зараз серйозно?» Він так посміхнувся. Понятно, що ніхто йому вулицю не скаже, де я проживаю. Але з іншого боку, щоб ви розуміли, я дурне, я пішов з паспортом і з включеним мобільним телефоном. Все дуже просто. Ще 5 хвилин мене помурижили. Забіг, 5 хвилин ще допиту, і на вулиці почалися постріли. Почалися постріли – натовп почав скаженіти. Забіг цей сивий, схватив мене за барки, віддав мені чомусь паспорт і, типу: «Все, вон на улицу, Иди успокаивай толпу».  І побіг до мітингу. Це було неймовірне явище, відверто вам скажу. Багатотисячний натовп, який гуде, і хлопці з муніципальної варти отак руками стоять і намагаються їх стримати. Буквально за п’ять метрів стоять озброєні орки, автомати направлені в натовп. Видовище було неймовірне. Я бігав, контролював там, там. П’яного виводили. Саме цікаве, що для нас пандемія тоді взагалі скінчилася, тому дуже легко було побачити людей в масках від кашлю, як то кажуть. В принципі, я правильно здогадався – це були підсадні утки.

Я тоді бачив цих людей, які заходили потім в будівлю. Я заліз на стелю, яка була перед ОДА і запропонував, що ми маємо зробити ходу єдності, піти від будинку Облради до Вічного вогню. Оптимальний був варіант, тому що, якщо іти вниз, люди будуть повертатись знову назад, а це стало дуже небезпечно. Натовп підхопив цю ідею. І потім з приємного ця традиція залишилась кожного дня, коли закінчився мітинг, натовп ішов до Вічного вогню. Хода єдності, де сканувалося – Слава Україні! Героям Слава! Щоб Херсон, щоб Україна чула, бачила один одного. Стрімили, натовп пішов. Мені треба було забрати телефон, мені треба було забрати паспорт. Мене випустили. Віддали телефон, віддали паспорт. Не віддали повербанк. Нібито все.

П’ятого числа відбувся мітинг, шостого числа  я прийшов на другий мітинг. Людей було менше. Все було красиво. Ми стояли, між нами була вулиця Ушакова, орків на вулиці не було. Олексій приніс колонку величезну, співали патріотичних пісень, тобто був мирний мітинг. На цьому я постійно акцентував, коли був у фейсбуці. Були переписки у мене з людьми.

Ми не маємо права брати на себе відповідальність за смерть людей. Мирний мітинг має бути мирним мітингом.

Шостого числа другий мітинг, появляється знову Тарасов і повів людей, покликав за собою, і вони перебігли Ушакова. Автоматично з Білого дому вибігли солдати озброєні, почали стріляти в людей. Я побіг, взяв… вихватив рупор, почав повертати людей назад. Почалась мєрзька ситуація. Провокатор: «А ты кто такой? Та пошел отсюда». Я говорю: «На, бери рупор, веди людей дальше» – «Нет, не надо». Загалом це було мєрзко. «Давайте так, ті, хто має мозок, просто переходьте до нас, інші можуть тут лишатися». Більше половини, слава Богу, пішли. Сьомого числа виявляється, що Тарасова викрали після мітингу.

А вже восьмого числа о 8-й ранку мені прислали відео допиту Тарасова, який сидить на фоні величезного українського прапора, де його нібито допитують. Націоналіст, українською мовою, зі специфічним акцентом. Навіть є підозра, ми цього доказати не можемо, що це був. Доця – це сама менша чудить. Що це був Стремоусов, бо цей Тарасов і Стремоусов були друзями, і голос дуже схожий. Паскудна українська мова, і він нібито допитував цього Тарасова. Десь у мого товариша має бути це відео збережено, бо з ютуба його убрали. Але має бути відео, це відео – доказ, де цей Тарасов зізнавався, що він працює на СБУ, що у нього позивний Граф.

Як зараз пам’ятаю, і на питання, хто є організатором мітингів, він назвав Олександра і Сергія Павлюка. Зрозуміло, що всі напряглись. Друзі мої напряглись, муніципальна варта напряглась. Мені сказали, щоб нікуди не виходив взагалі, сидів дома.

13 березня відбувся величезний мітинг. До речі, Саша провів останній мітинг, який ми сказали, що будемо проводити. Привітав жінок з 8 Березня і сказав, що далі ми не можемо брати на себе відповідальність за життя. Тобто ви будете приходити, ми не можемо заборонити, але далі ми офіційно … Саша сказав 8 березня. привітав жінок і він сказав, що цього достатньо для того, що Україна, світ бачили, що Херсон протестує. І вже тоді почали говорити, що почали завозити з Криму поліцаїв. 13-го мітинг, ми з Сашою зідзвонилися, ще пару хлопців-колег були наші.

І ми домовились, що ніхто 13-го не йде на мітинг, спаси Боже. Нам туди йти неможна, бо нас візьмуть, нас підріжуть – таке розказували. Ви розумієте, як я чомусь випадково опинився на мітингу, там опинилися всі хлопці. Це якісь неймовірні моменти. «Ти що тут робиш? Ти ж казав, тебе не буде» – «Ну не буде, я на мінутку зайшов» – «Я теж на мінутку». І натовпу було, повірте, в два рази більше, ніж п’ятого числа. Це було якесь неймовірне шаленство. І коли хтось дістав, де вони це зробили…

Організаторів мітингів не було. Самі херсонці і були мітингом. Достатньо було дати клич – і люди сходились.

Виявився неймовірної довжини український прапор, він є на відео. І в день визволення Херсону від німецьких загарбників пішла ця величезна хода до Вічного вогню і наштовхнулася на колону машин-«зеток». Це по Перекопській вулиці вниз, і вони… коли машини наштовхуються на натовп, потік людей нескінчений. Просто люди йшли зліва, справа, просто проходили повз машин, гупали по машинах.

І на жаль, знову ж таки, провокували орків, тому що їм вже страшно. І вони почали стріляти вгору, людям над головою. Але, знову ж таки, ефект зворотній. Люди не розбігалися, почали агресувати, бити  по машинах ще сильніше, ще більше обзивати орків. У ці моменти дуже страшно. Всі пройшли, ніхто не злякався пострілів.  Всі розійшлися. Багато людей стрімило, я стрімив. Ми дійшли до Вічного вогню, там ще помітингували. До мене підійшло пару дядьків таких сердитих, кажуть, якого фіга ми постійно звідти уходимо, а маємо буть там, біля ОДА. Ми повинні з ними боротися. Ми повинні на них нападати, якісь такі речі. Ти питаєшся їх пояснити, що ми мирна акція, а не партизани.  Для цього є ЗСУ, для цього є ТРО.

Є бажання – ми туди записуємся, тихенько знаходим партизанів і починаємо працювати. А це мирна акція. При чому, було саме страшне, що було дуже багато дітей. Ось це неймовірно страшно, коли мене виводив один з цих офіцерів – здоровий, що  я говорив. Я взагалі не комунікабельний. Думаю, спитаю: «А откуда вы?» Тоді мене попросили вже розмовляти російською мовою принципово. Прийшлось перейти на русский язык. Відповідь тоді була дуже проста. Він тоді дуже спокійно відповів: «Я отовсюду, я 25 лет воюю». Тобто це бойовики, професійні вбивці, які зайняли ОДА. Це не ті чмошники, яких нам показують в фейсбуці, які на передовій, які там є, а це в місті були професійні вбивці, які не стріляли тільки тому, що їм не було наказу. 

Це мітинги самі по собі, як би вони їм не подобалися, були вигідні, тому що ми самі один одного поздавали. Пішли арешти.

Усі ці дні… Чому я злякався за родину? Тому що вже тоді були арешти активістів. О 8:30 16-го числа приходить в групу СМСка від менеджера. Орки заходять на Комкова 92, третій під’їзд. Я пишу: «Певно, це до мене». Я пишу, а сам вийшов на вулицю, щоб дружина не бачила, що я пишу, що я хвилююсь. І в цей момент двері на вулицю відкрились. Стоїть дружина, телефон плаче, каже: «Серьожа, нам ламають двері. Це подзвонили сусіди». Тобто 16-го о восьмій годині зайшли орки, знайшли мою квартиру, виламали двоє дверей, зробили обшук, забрали два дитячих комп’ютери (в процесі я вияснив), розбили телевізор навіщо, я не знаю. Наробили гармидеру і поїхали.

Сусіди буквально за пів години знайшли зварника  і двері заварили. Буквально неділю тому я розварив двері і зайшов в будинок, в квартиру точніше.  І то зайшов туди, тому що на тій неділі «Градами» оббомбило вулицю Комкова. Один із снарядів прилетів мені під під’їзд, і в кімнаті сина вибило скло. Мені довелося брати генератор з друзями, приїжджати одварювати, знаходити замки, забивати вікно.

Там я побачив цей гармидер, зняв його на відео. Розбитий телевізор побачив. Навіщо розбивати телевізор, я не знаю. Ну от вони його розбили, порозкидали книжки, фотографії; дитяча одежа, іграшки валялися. Але з крутого. За три години друзі поміняли вікно, зробили замки, і я прибрав в хаті. У мене зараз красива квартира, правда, з забитим вікном. Але тоді от виламали двері, і що рятуємо родину.

У мене в муніципальній варті, в мене з’явився товариш Сергій, який був зав. постом в центрі міста, в готелі «Рішельєвський». Він давно просив, щоб я з родиною приїхав жити до нього в готель. Там вже було 15 сімей, деякі з Антонівки були. Телефоную: «Сергію, приймаєте?» – «Да» – «Таня, збирай дітей». Дзвоню товаришам, говорю: «Сім’я в небезпеці». Сам собі дивуюся, в мене ж машина в дворі стоїть. Якраз я згадав, що в нас є машина по факту. Ми дітей швиденько вділи, пригнули в машину, виїхали. І там переховувались майже місяць, на четвертому поверсі. Нам дали дві кімнати на нашу родину. В принципі, з того моменту ми заїхали в хаб, і почались навколо Херсону сильні бойові дії.

Люди почали тікати. У них були зруйновні будинки, і Сергій прийняв рішення – отримав дозвіл від господарів цього готелю, і ми створили… в принципі, з 20-х чисел у нас почав створюватись хаб.

Він працює досі. За ці, по факту, вже дев’ять місяців через хаб пройшло більше п’яти тисяч людей, деякі живуть і досі. Взагалі їм немає куди їхати, куди повертатись. Деякі були один-два дні і їхали. З дітьми, без дітей, тобто ми приймали всіх. Сергій діставав їжу, діставав бензин. Я почав збирати гроші на хаб, і 19-го заходить один із моїх акторів, який, в принципі, перший пішов в муніципальну варту, який тільки приїхав з Миколаєва. Він швидко став начальником муніципальної варти по району Центральному. Херсон був розбитий на п’ять районів.

Він заходить зранку, голова опущена: «Сергей Николаевич». Я не знаю, чого він це сказав. Я говорю: «Ти що, мене здав?» – «Ну так получилось». Він прийшов до мене сказати, що вони хочуть зі мною побалакати і пообіцяли, що зі мною нічого не буде. Ми спустились вниз. Я дуже агресивна по факту людина. Професія режисер така деспотична, а тут розумію, що агресія не допоможе, потрібно щось вирішувати. От ми сіли п’ятеро чоловік, приймали рішення їхати – не їхати. Ось товариш Сергій каже: Николай Николаевич, рано чи пізно все одно знайдуть, їдьте. Ми з ним сіли, нас підвезли до будинку СБУ, який (я говорив) розстріляли. Там взагалі смішна історія.

Ми тільки вийшли з машини, підійшли до воріт – нас обшукали. Перед воротами всередині стояла величезна машина Z. Мені на голову оділи грязну шапку, кругом машини обвели і завели в гаражі.

Я трошки не поняв, для чого це було зроблено. Може, якраз момент впливу на мозок. Завели до кінця гаража, посадили мене на лавочку. Там сиділо троє. Один із них перший куратор цього Санітара так званого – прізвище цього актора. Із самого поганого він зараз в списках колаборантів. Він став колаборантом, притому активним. І почався допит. Справа з боку у мене сидів такий невисокий чорнявий хлопчина, такий під 30 років, дуже агресивний, такий дуже нервовий. Навпроти сидів такий позитивний цей Тайсон. З лівої сторони сидів конкретний. Він задавав конкретні питання і записував відповідь. З боку, розуміло,  постійно кричить: «Ты бендеровец!» Знову-таки, СБУ, мітинги.

Ти пояснюєш: ми не організовували мітинги, ми були стримуючим фактором на мітингах. Так, я українець, я патріот. А щоб ви робили, якби ми напали на Ростов? Як би ви себе вели?

Це я задав питання цьому агресивному. І мені сподобалось, тому що це його вибило. З самого смішного, що я придумав казати, те я і кажу. Ви кажете, що я працюю на СБУ? Адекватний агент СБУ прийшов би до ОДА з включеним мобільним телефоном і паспортом?  Така правда їх трошки… Чим більше правди ти говориш, тим більше це їх вибиває. Так уже година допиту, в процесі агресія взагалі пішла. Почали питати про книгу директора театру. Я сказав, що я не знаю, де він, і тут я теж збрехав. Це єдине, де я збрехав. Видно було, що я брешу. Із серії «никуда не уезжайте, мы вам позвоним». В общем, нас відпустили. Я Санітару подякував, бо коли ми вийшли з воріт, я сказав: «Дякую тобі, друже, ти ж понімаєш, що це не останній раз». Останній раз я був на мітингу 20-го числа, 19-го я був на допиті, а 20-го я ще пішов на мітинг. Це коли є відео, коли люди розвернули «зетки» на вулиці Ушакова, і КамАЗи розвернулися і поїхали в зворотному напрямку. Це таке неймовірне було явище. Я тоді стрімив і казав, що це шалені херсонці. Але відверто скажу, що було відчуття, що це останній мітинг.

Так воно і сталося. 21-го числа вони почали розганяти мітинг, пролилась кров. Мій майбутній зять поперся (ніколи не ходив), поперся саме 21-го на мітинг. Його товаришу прилетіло в плече болванка з газом. Нас запросили в ЗБУ, не в СБУ, а  в Облраду знов із Санітаром. Нас допитували двоє уже дуже ввічливих людей в цивільному. Спочатку були не ввічливі, а коли ми сіли, почали говорити про Станіславського, про театр… Я був дуже милим, дуже позитивним, повторював те саме, що я говорив п’ятого числа, що я говорив 19-го числа. Але говорив, що я вже на двох допитах це говорив. Уже двічі я повторював, ще раз. На питання: «Как вы думаете, зачем вы здесь?» – «Тому що некий ставленник Стремоусова Тарасов на підставному допиті назвав мене основним організатором мітингів». Вони такі: угу. У них там відбулась швидко ротація, і через пів години у цих самих методичок  – НАТО, коронавірус, СССР, СБУ – давайте співпрацювати.

Я кажу: «Ми не можем з вами співпрацювати, тому що ми підпадаєм потім під кримінальну статтю в Україні».

Потім бла-бла-бла. Я кажу, давайте підсумуємо. Дивіться, я не працюю на СБУ. Знову кажу цю фразу: якби я працював на СБУ, прийшов би я до вас в Білий дім з паспортом і включеним телефоном? І тут зі смішного – у нього очі так розширяються, у того хто мене допитував: «Так это были вы? У нас про вас легенды ходят». Нас відпустили. Третього квітня був мітинг. Я туди вже не пішов, думаю, схожу, я подивлюсь, що знаходиться біля кінотеатру «»країна", напроти Білого дому. Я прийшов.

Там стояло п’ять жіночок. Ой, три жіночки, один чоловічок з такими лєнточками. Мені помахали, узнали мене. Я помахав їм, запалив люльку, це зайняло в мене буквально дві хвилини, поки забив, поки запалив. А вулиця була пустою. Щоб ви розуміли, це була 12:15ю Окрім цих п’ятьох людей на вулиці нікого не було по факту. Тоді мені почав дзвонити телефон. Я піднімаю слухавку, а це дзвонив Санітар з Криму. Він тоді вже почав їздити в Крим нібито за допомогою, купував «гуманітарку», ліки діставав. Це з його слів. А зараз через те, що він став колаборантом, взагалі не зрозуміло, чим він займався.

Я ще вірив, що все добре, що він адекватний. Не було причин йому не довіряти. І він нецензурною лексикою спитав, де я. Я сказав, хотів сказати. Він: «Не важно где, уходите оттуда». Це культурним язиком він мені сказав. А мене двічі просити не треба. Я розвернувся і пішов. У процесі пишу йому СМСку: «Що сталося?» Він присилає мені СМСку, теж я зробив скріншот передбачливо. Спартак – його новий куратор з ОДА, з яким він спілкувався, спитав:

«Где Павлюк? Пусть тоже уходит оттуда культурно». Там написано некультурно: или мы заберем его навсегда. Мы запретили вам там находиться».

В цей же день одного з наших хлопців викрали, побили і повернули назад з умовою, що він має привести на допит мене і Санітара наступного дня до ОДА, але не в саме ОДА, а там таке кафе, автобус червоний. Ми туди наступного дня прийшли, там нікого не було. Ми цього хлопця потім теж допитували після того, як його допитували. Він взагалі специфічний, через нього було багато проблем. Він бувший АТОшник такий собі, і в нього в паспорті був штамп, що він в АТО. Тому що військовий він десь загубив і за цього паспорта він тричі підставляв хлопців. Його відпускали, а хлопців ні. І тут та сама ситуація, але ж нібито побитий. Він сказав, що його заарештовували він, тоді вартував біля Обласної лікарні. Його заарештовували військові. Санітар каже, ну все уходимо, ніхто не прийшов. Я кажу: «Ні, давай не підем, підем до твого Спартака узнати».

До Спартака ми не дійшли – до нас на вулиці вийшов якийсь лейтенант молодий. Ми сказали, що така проблема: визвали нас на допит. Хто такі, що до чого? Він відразу запитує в цього хлопця, в чому вони були одягнені, і цей дурак каже, що вони були по-цивільному. Розумієте контраст. Коли він казав, що військові забрали, а тут забирає по цивільному. Цей на нас так подивився, як на ідіотів і каже: «Если это по-цивильному, тогда это очень серьезные люди. Идите ждите, пока они не приедут».  Тоді стає зрозуміло, що це працюють «стремоусівці», це до окупантів немає відношення. Це люди Стремоусова просто виводили нас, дивилися, чи ми є.

Ця гра отим, що питались здати активістів, вона продовжувалась, і нібито після цього все замовкло. І от я собі в готелі з сім’єю живу. Їжу до себе у двір, посадив помідорки. Вірю в перемогу.

Правда, в мене там грядка була красива з помідорками, з картопелькою. За декілька років до цього моя сім’я в цьому дворику, діти посадили кожен по два дерева: яблуньки, вишні, черешні. Я своє коріння посадив в місті Херсоні. Хоч сам не херсонець, але з того часу, як діти посадили дерева, я став херсонцем. Було все нібито. Мітинги перестали бути, тому що це справді було неймовірно небезпечно. Люди продовжували зникати. Продовжували займатися гуманітарною допомогою. В хабі, в якому ми знаходилися, уже було 200 чоловік, хоча сам готель розрахований на 160 чоловік. Ми активно уже займалися допомогою самому хабу. Скупляли їжу, збирали допомогу. Люди, херсонці, приносили одежу теж.

По суті, ми приймали людей, які втратили все. У когось, як зараз, будинок згорів, все. Люди з чим втекли, з тим до нас і прибивались.

Знов-таки, виїздити думки не було. Все спокійно, тебе не чіпають. Уже пройшло майже півтори неділі, тебе взагалі не згадують ніде. Все спокійно. Я сиджу на вахті, десь о годині десятій вечора повертається з Криму знову Санітар, каже: «Сергей Николаевич, я тут так устал, так устал, но я много чего сделал. Кстати, забыл вам сказать. Два дня назад я был… Спартак меня вызывал и спрашивал, а не согласится Павлюк возглавить театр. А я ему знаете, что сказал? Павлюк не согласится, а я соглашусь». Я такий питаю: «Чекай, Санітар, ти що, два дні назад був в ОДА? Тебе визивав Спартак, піднімалось моє прізвище, і ти мені про це не сказав?» – «Ой, не задолбуйте меня, я устал».

Я дуже розізлився тоді. Зрозумів, що моє прізвище не забули, я був дуже наївним. Я дуже розсердився і зрозумів, що все-таки родину треба вивозити, тому що мені спокою не дадуть. Покликав дружину, кажу: «Треба дітей вивозити» – «А ти?» – «Я не поїду, я тут буду партизанити».

Мені з п’ятниці почали телефонувати друзі, щоб я виїжджав. Вони мали прийняти мою родину. Це брати Капранови. Вони сказали: «Обов’язково виїжджайте, живете в нас до перемори» – «Добре, я висилаю сім’ю». Вони сказали: «Ні, ти також маєш виїхати».  Я кажу: «Я не виїду, я буду тут». Вони мені в суботу ввечері зателефонували, я був у своєму дворі. Вони мені кажуть: «Слухай, ми ж тут Струтинського бачили на прямому ефірі. Ти ж маєш постановку в нього». Я згадав. Ви не повірите, що в травні місяці укладено контракт зі Струтинським на мюзикл «Тигролови», по Багряному.

Я не просто буду сидіть, я виїду з Херсона, я справою займусь патріотичною. Це буде театр, це буде фронт. У понеділок ми виїхали. Дуже багатьом людям було складно виїздити, неймовірно складно. У когось чоловіків роздягали догола. Моя кума, яка тоді не поїхала в понеділок, сказала, що поїде після Пасхи. Вона виїжджала з кумою своєю, теж театралкою. Кума проїхала, а їхню машину не пустили. І після цього вона ще сім разів намагалася виїхати, і на сьомий раз їй тільки вдалось виїхати. Уявляєте? Деякі історії наших акторів, які теж по п’ять разів виїжджали, в кожного якісь страшні історії. А я сів і поїхав. Лив ливень всю дорогу, бездоріжжя, грязна машина. Куча дітей в машині, і тебе просто так: проїжджай, проїжджай. І лише на останньому блокпосту в Снігурівці, там був такий нюанс…

Ти ж, знов-таки, їдеш і не знаєш, які в окупантів на тебе плани, що про тебе знають, чого про тебе не знають. Саме основне було, коли ми під’їхали за один блокпост до Снігурівки. Перед нами зупинили «пиріжок» і стояли троє у військових плащах. Видно, не «ЛНР-ДНР», а такі якісь професійні бійці з собакою вівчаркою, і в руках у них був аркуш А 4, вони провіряли по цьому аркушу. І тут я трішки напрягся. Кажу дружині: «Якщо шо, я виходжу з машини, ви їдете далі». Трошки напрягся, але в цей момент мужичок одкриває задні двері і звідти висипається… він хліб віз. І висипаються булки, як зараз пам’ятаю. Собака починає кидатися на ці булки, і вони цю собаку відтягують і уходять. Мужик закидає грязні булки в машину, сідає і їде. Нам кажуть: «Проїжджайте».  У нас навіть документи не перевірили.

Бита техніка зліва, справа, побиті дерева. Така не дуже приємна картина і страх, що ти не доїдеш, страх за смію. І коли ми побачили на Баштанці український прапор, молодий, красивий, охайний солдат, мої дві дівки – одній 17, другій 22 було: «Тато, який він красивий, ми за нього заміж вийдемо». Сміялись, радувались. Він нас привітав: «Слава Україні!» От і все, видихнули.

Їхали до Миколаєва. Ми заїхали в Миколаїв, уже почало світити сонце. Одинадцятого Херсон звільнили, і наступної суботи ми вже були в Херсоні. Це вже була ейфорія. Ми виїжджали з Кропивницького, був неймовірний ливень. Ми ледь до машини добралися, тому що були в кросівках літніх. Мокрі ноги, і ми всю дорогу їхали через Кропивницький, в Кіровоградській області лив ливень. Ми доїхали до Миколаєва – почало світити сонце, зовсім був такий казковий момент. Доїхали до Херсону. Саме цікаве – ми під’їжджаємо під міст, ми доїжджаємо до моста, і по мосту іде потяг перший Київ – Херсон. Отак ми з’їхалися.

Першим ділом кажу куму: «Ми їдемо до стели Небесної сотні». Яку вони, до речі, зруйнували. Потім є теж відео, як вони зривають тризуб зі стели пам’яті Небесної сотні. Я приїхав туди – і ой, а там уже висить український прапор. Я подумав, буде геть по-дурному, якщо я почну цей прапор знімати, а цей прапор вішати. Я записав відео звернення: якщо ніхто не проти  я цей прапор заберу собі. Хтось там запропонував, голова Облради запропонував повністю звільнимо – відкриємо музей, і віднесеш його в музей. Говорю, без питань, але поки цей прапор зі мною.  Він був зі мною на всіх мітингах, він був зі мною постійно. Я постійно з ним їжджу, він в мене в рюкзаку. Куди я не їжджу, я беру його з собою.