Ірина Гаврилюк з Бучі втратила п’ятьох близьких людей. Їх катували та вбили на подвір’ї власних будинків… Жінка лишилася зі своїм сином, племінником та старенькою мамою у непридатному для життя будинку…

Коли почалась війна, ми тут всією сім’єю були на місці. До п’ятого числа ховалися в погребі. Коли вже став тут стан такий нестерпний і сильно почали бомбить, чоловік з братом сказали: «Забирайте малого і тікайте, ви жінки». В нас… Каже, ми записалися в тероборону в місті Буча. Каже, будем чекати, бо їх повернули, сказали, немає зброї, вертайтесь додому. Ще в нас було дві собаки, шість котів. І чоловік каже: «Я собак не покину, і животних наших теж треба годувать».

Так ми тікали під обстрілами. В нас стріляли, ранили, коли ми пробігали Ірпінський міст. Нас тероборона переводила через цей міст. Ранили мужчину, правда, не знаю, залишився він живий чи що там дальше було, ніхто не знає. Тікали і вже зв’язку з чоловіком, з братом не було. Одного разу тільки брат зателефонував числа до 10-го, точно не пам’ятаю, з чужого номера і сказав: «Ви не хвилюйтеся, у нас все добре». Син теж з першого дня в теробороні був. Сюди не могли просто зайти наші військові, тому що все було окуповано тут.

На вулицю сусідам сказали зразу не виходить, будем ісполнять приказ. Зразу був би розстріл. Люди сиділи, боялись.

І коли вже була зачистка (наші військові зачищали, виганяли цю нечисть з нашого міста, третього числа син в складі тероборони зайшов уже до нас. Ми до останнього не вірили, нам казали сусіди: «Іра, твій чоловік і твій брат вже три дні не приходять їсти». Ми думали, може, окупація, може, в погребі сидять, ніхто не хотів вірити, що їх немає. Зазвичай, якщо люди не приходили обідати (сусіди у нас готували їжу на вогні, бо не було ні газу, світла) то за звичай цих людей вже не було. Ми думали, все ж таки, що вони ховаються в погребі і що вони живі.

Син зайшов і впізнав батька і дядька. Тут лежав чоловік з Ірпеня, який тікав. Отут лежав мій чоловік, а брат лежав отам. Ми залишилися з мамою, моїм сином і сином вбитого брата. Це будинок мого двоюрідного брата, вони були моїми кумами. Жили тут чоловік, жінка і син їхній, хрещеник, якому було всього 33 роки.

Їх катували, відрізали руки, ноги. Племіннику моєму, хрещенику, відрізали ноги прямо з тазом, а потім спалили на дитячому майданчику.

Будівля їхня не придатна до життя, тому що все зруйноване, все розбите. Зруйнований дах, зруйновані життя. Танками… тут був блокпост у нас. Вони танками знесли забор повністю. Зруйнували кришу, дах весь, десять вікон немає в будинку. Такі руйнування, які тепер дуже дороговартісні, і в нас немає таких коштів. Усе стоїть забите. Сусідів попросили, щоб дощ туди трохи менше потрапляв. Ось так виглядає наш будинок.

Це шифер, який з криші злетів. Волонтери частково відремонтували, але сказали, що треба замінити, бо у них немає таких коштів на повну заміну. Заклеїли стрічкою, щоб вода не лилась в хату, коли дощ. В колодязь окупанти зливали соляру, тому він непридатний став. Двері зруйновані, на дощі були – вони блокпост закривали. Це ми вже двері потім знайшли, валялись десь.  Не знаю, десь племінник знайшов їх, бо їх не було, як ми сюди приїхали, їх зняли просто. Бачите, які руйнування, двері не відкриваються, це, видно, від взрива. Все поотпадало, впав потолок, вікна вибиті. Сусіда попросили, щоб забив фанерою хоч трохи. Будинок став не придатний для життя.