Загурська Ванда, вчитель
Тетірський ліцей

Війна. Моя історія

За декілька днів до війни мене запитала учениця, чи дійсно почнеться війна. Я відповіла, що цього бути не може, що ми живемо в 21 столітті у цивілізованому світі. Напередодні війни ми сміялися з колеги, яка злякалася вранці, коли ще було темно, в поле їхали трактори, а вона подумала, що це військова техніка. Ні морально, ні психологічно я не була готова, я рідко дивилася телевізора, мало читала новин, не слухала політологів. Я жила, раділа і сумувала, працювала і відпочивала, читала книги і шила бісером. Любила своїх рідних. Яким же щасливим було моє життя! Якою багатою я була! Я не думала про війну, я готувалася до весни: навіть купила насіння городини. Я - українська жінка, я як Довженкова мати люблю саджати в землю, «щоб проїзростало».

Але… вранці подзвонила моя тітка, вона плакала. Ледве я зрозуміла: війна. Я ще не вірила. Потім подзвонив син, переконував не переживати.

Ми пішли з чоловіком на роботу. Пам’ятаю: зустріла двох чоловіків – батько і син. Вони вже зібралися на війну. Гордість, а водночас відчай і страх.

Учнів у школі не було. Порожні класні кімнати. Всі напружені і налякані, хоча намагалися один одного заспокоювати і підтримувати. Ніхто не знає, що робити. Мовчазний відчай. Не люблю ситуацій, коли нічого не можеш змінити і не знаєш, як діяти. Наші колеги-чоловіки – великі авантюристи. На той момент у нас перекривали на школі дах. Навколо було багато будівельного сміття. Вони сказали нам переносити дошки. Не тому, щоб було прибрано, а тому, щоб ми не голосили і не «накручували» одна одну.

Боялася за своїх дітей. Боялася, щоб лишалися у великих містах, і боялася, щоб їхали додому (думала, що трасу Київ-Чоп можуть атакувати бомбардувальники). Мені страшно було за своїх батьків, родичів, колег і учнів.

Дивно… я тішилася, що моя бабця померла за рік до війни. Вона пережила Другу світову, була вивезена підлітком в Австрію на примусові роботи. Завжди нам говорила: «Діточки, головне, щоб не було війни». Добре, що вона не побачила цієї війни.

Не знаю, що відбулося зі мною, з моєю психікою. Який стоп-кран, який щит. Я не розклеїлася, хоча моя племінниця була здивована, що не мене треба заспокоювати, а я підтримую інших. Я не відчувала ненависті, мені просто дуже боліло: яке хтось має право руйнувати моє життя, життя моїх дітей. Чому світ дивиться на те, як нищать мій народ, мою батьківщину. Було страшно, а в голові лунали слова:

А ми, своїй сторінці хоч на хустинці, вріжем гопака.
А ми, ми Українці! Ми Українці, доля в нас така.

Через декілька днів не було коли думати. Ми почали діяти. Як могли. Онлайн-уроки. Кухня. У ті страви ми вкладали частинку себе, своєї любові, бо відвозили їх хлопцям, нашим захисникам. Треба було думати, де взяти гроші, продукти, посуд для готових страв, щоб було свіже, смачне. А вдома - господарство, своя родина і зовсім чужа сім’я, яка заїхала переночувати, бо попросили знайомі, яка прожила з нами більше місяця. А головне щоденна молитва у храмі за наших захисників, наші родини і перемогу України над лютим ворогом. Це все мене врятувало.

А усвідомлення? Воно прийшло пізніше. У вересні… ми похоронили близького родича… а потім ще… і ще…Мої родичі, учні, їм назавжди 24, 32, 27, 25, 20.

Часом кричу у небо:

-Боже, змилуйся над моїм народом! Ми хочемо жити, сіяти хліб у полі, а також сіяти добре і вічне у душах наших дітей. Хочемо, щоб наших дітей проводжали батьки до шлюбу, а не у вічність. Хочемо продовження роду, бо ми українці!