Бовсуновська Тетяна, вчителька української мови та літератури Лугинського ліцею Лугинської селищної ради Коростенського району Житомирської області

"Війна. Моя історія"

Боляче... 24 день війни... Війни, яка забрала мирне життя, турботи, звичний розпорядок дня. Війни, яка зруйнувала будівлі, яка вигнала людей за межі країни...

Боляче... Тепер ми знаємо, що таке ракети, бомбардувальники, авіанальоти, авіаудари... Ми знаємо, що таке повітряна тривога... Знаємо, що не потрібно виходити з сховища, коли немає відбою. Знаємо...

Боляче... За Київ, Херсон, Маріуполь, Бучу, Гостомель... За міста, великі і малі, села, школи, лікарні, зруйновані та поламані долі... Боляче... За вбитих дітей та жінок, за воїнів ЗСУ, рятувальників... Боляче...Думки, думки, думки...Ти лишився... Чи правильно? Ти поїхав... Знову те ж саме питання...

Боляче... Краків. Центральна площа. Сотні людей, які прийшли у пункт гарячої їжі. З маленькими дітьми на руках, у візочках. Горда нація просить допомоги...

Боляче...Та інколи через цей біль проривається сором. Залишене сміття, пластиковий посуд від їжі лежить просто на землі... Люди! Ви ж українці! Працьовиті та гостинні... Що ж ви робите? Ви плюєте в душі тих, хто простягнув вам руку допомоги, хто, нехтуючи власним часом, готує вам обід...

Як же боляче...І знову думки...Так хочеться прокинутися і усвідомити, що це сон,страшний, тривожний,після якого ти вже не будеш тим, ким був... Боляче...

P.S. Якщо чесно, то зовсім не планувала писати це есе. Та коли читала твори дітей, захотілося поділитися своєю історією. Я працюю в школі 26 років, і вважаю це своїм покликанням. Щодення робота з дітьми, методичні об'єднання, педради, конспекти, домашні турботи. Все обірвалося в один момент. 24 лютого, 2022 рік. Саме з цього часу почалося нове життя для мільйонів українців. Багато з них змушені були виїхати за межі області та країни. Більшість знайшли притулок у сусідніх країнах на захід від України: Польщі, Угорщині, Молдові, Румунії та Словаччині.

Так сталося, що під час повномасштабного вторгнення я виїхала до Польщі. Спочатку відправили до старшої доньки дітей, а потім поїхала сама. Здавалося, що життя закінчилося. Але потрібно було жити, бо ж діти. Коли ставало геть нестерпно, йшла в парк, розгортала старий блокнот і писала. Про що? Про те, що думала, що відбувалося в моїй країні, що бачила навкруги.

Плакала. Коли писала, ставало легше. Рятувала робота в Першій українській школі, волонтерський центр, тисячі біженців, тисячі історій, тисячі поламаних доль. І записи, що залишилися у старому блокноті...