Коли Снігурівку окупували, Людмила Миколаївна з чоловіком на єдиній машині відправили в евакуацію дітей з онуками, а самі залишились. Донька народила дитину у вільній Україні якраз у день їх визволення

Мені 58 років. Ми проживали в місті Снігурівці Миколаївської області. 

У нас підвал більш-менш був нормальний, і діти з онуками всі до мене приїхали. Вдев'ятьох жили цілий місяць. 14 березня нас бомбили з «Градів» і з чого тільки можна. А потім на нас почали вже авіабомби скидати. Перша влучила у військкомат, і там пів вулиці знесло. Наш синочок відразу побіг рятувати людей. Там хлопчики були під завалами. Люди піднімали плити й витягували їх звідти.

І так нас бомбили, доки росіяни не захопили Снігурівку. Відразу тут окопи рили, бліндажі, танки ставили. А потім по наших селах сильно стріляли. Розвертали зброю, Снігурівку обстрілювали, а казали, що це наші військові. І так щодня вони нас лякали.

Дуже було важко без хліба. До Баштанки автобус їздив по хліб. Нам по буханцю давали, а іноді й не вистачало на всіх. У магазинах було порожньо. Ми мали, звичайно, запаси. І закрутки, і картопля була, і яйця - у нас курочки свої. Коржики пекли. Правда, борошна не дуже було багато, бо ніхто ж не знав, що таке лихо станеться. Місяць ми так виживали з дітками.

Росіяни почали до домівок на БТРах під’їжджати, і якщо людина не відчиняла ворота, могли їх БТРом вибити чи розстріляти. От заходять вони до нас, усі з автоматами, а я їм кажу: «У мене донька вагітна й діточки малесенькі, не лякайте їх». Він ногами двері відчинив, ходив по хаті, а потім, правда, опустив дуло донизу, щоб дітей не лякати. Онучці було тоді п'ять рочків. Найнеприємніше, що ми сидимо й нічого не можемо зробити, а вони наші села обстрілюють і наших хлопців. Якби могла – не знаю, що б я з ними зробила! 

У нас одна машина була, а в мене дочка, син, і в них теж уже сім'ї, дітки. Дочка була вагітна, і ми їх відразу відправили. В одну машину можливо було вмістити тільки сім чоловік. Ми дітей і внуків відправили, а самі залишилися. Думали, пізніше поїдемо. А потім уже не було такої можливості. Ми вісім місяців провели в окупації.

У нас зв’язку не було. Шукали якісь точки то на горищі, то ще десь. Непомітно намагалися розмовляти, бо росіяни в нас телефони забирали. І от пройшло десь місяці два, і дітки мені кажуть телефоном: «Мамо, ми тобі не хотіли говорити, щоб не засмучувати, але коли ми виїжджали колоною, то ледве проскочили». Їх на блокпості тримали, а потім пропустили, і вони заїхали в сусіднє село в магазин, бо вже діти голодні були. Купили хліба й не могли наїстися. А потім побачили, що машини швидкої допомоги поїхали. 

Виявилося, що орки обстріляли колону, яка їхала позаду. Багато машин постраждали тоді. Діти ледве від того відійшли! Казали мені, що в сорочці народилися.

Коли нас звільнили 10 листопада, моя донька народила. І мені так хотілося побачити онучку! Але ж нас не випускали спочатку, ми повинні були пройти фільтрацію. Потім син приїхав дітям речі взяти. Слава Богу, що ніхто не вкрав нічого в них у хаті. А в мене через стреси дуже погіршився зір. Я сказала, що треба їхати в лікарню, щоб перевірили, чи нема катаракти. І син повіз мене в Одесу. Я приїхала, ходила там по вулиці, і мене все дратувало. Я думала: «Ми там таке пережили! А тут люди спокійно живуть, гуляють. У них світло є, життя триває, а нам наче все обірвали».

Звичайно, боляче дивитися на зруйновані будинки. Морально це дуже важко. Жінки сиділи ввечері на вулиці на лавці, був обстріл – і вони загинули. Багато людей загинуло в нас. Не знаємо, що буде з нами завтра, куди воно впаде. 

Десь 8 листопада почали сильно шуміти машини ввечері. Ми думали, що це ротація. Усе керівництво орків виїхало. Такий був безлад! Вони все грабували, забирали машини в людей, а зламані спалювали. А перед цим хлопчики наші їм давали жару. Склади їхні вибухають, а ми так радіємо! 

Поряд із нами залізниця, то росіяни прямо по рейках мчали танками й БТРами. Зазвичай десь о п'ятій ранку починався обстріл. А тоді трошки постріляли – і тихо стало. Ми зі свахою пішли шукати зв’язок, і один дядько на вулиці сказав, що наші зайшли. Ми побігли зі свахою додому. Я нарвала своїх хризантем, і ми помчали назад. Біжимо і сусідам кричимо, що наші хлопці їдуть. У мене й фото залишилися, як ми їх зустрічали. Це така радість була! 

Я коли підбігла й побачила цю техніку, ми впали перед ними на коліна: «Хлопці, а ви наші?» І вони відповідають: «Ми ваші, ваші». Ми їхні танки обнімали, цілували. І так усі плакали! 

Розказали їм, що треба бути обережними, бо, може, не всі ще орки виїхали. Довго розмовляли. Вони нам підключили зв'язок, щоб ми могли зателефонувати рідним. Багатенько людей вибігло. Я подзвонила дітям, а вони плачуть і кажуть, що вже знають… Наших хлопців скрізь зустрічали. А ввечері ввімкнули музику. Всі кричали: «Слава Україні!» Це таке було щастя! Нам не вірилося, що все це - наяву. 

Наша адміністрація постраждала, і ми її майже відбудували. Вікна поставили. Після орків такий безлад повсюди! Вони все позабирали, повиносили. Зараз намагаємося все наладити. Усе буде добре. Але ж нас знову ракетами обстріляли і «Шахедами» на Великдень. Така ніч була страшна! Тільки ми заспокоїлися, вже доньку з внучкою привезли. Нас п'ять місяців не чіпали, а тепер знову все почалося. Так і живемо: боремся, сподіваємося, що все буде добре. 

Спочатку я думала, що до весни війна закінчиться. Таке було налаштування: якщо росіян звідси вигнали на лівий берег, то до весни війні буде кінець. А тепер навіть не можу сказати. Надіємося, що все буде добре. Наші хлопчики сильні, вони все зроблять, щоб у нас був мир.